«Більш ніж щось інше пильнуй своє серце, бо з нього б’ють життя джерела…» (Прип. 4, 23)

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

Дякую, що ви прийшли сьогодні на цю зустріч. Радію, що можу бути зараз в Україні – не лише через події, які переживає ваша країна, але й через зміни в суспільстві щодо людей з особливими потребами. Вони віднаходять своє місце в українському соціумі, і це прекрасно, відтак ви відкриваєте свої серця до тих, яких впродовж довгого часу відкидали.

Якби висловити ціле Євангеліє одним реченням, то воно звучало б так: «Відкрийте свої серця і запросіть Ісуса, який присутній у найменших». Пропоную вам сьогодні разом пороздумували лише над однією малою фразою з книги Приповідок: «Більш ніж щось інше пильнуй своє серце, бо з нього б’ють життя джерела…» (Прип. 4, 23). З вашого дозволу я трохи її переформулюю: «Турбуйтеся про своє серце, бо все в житті випливає з нього».

Багато моїх добрих друзів в Канаді – це люди з особливими потребами. Вони дуже багато навчили мене про моє серце. Думаю, ніхто інший не навчив би мене цього. Я ріс в такій сім’ї і в такому суспільстві, де найціннішим у людині вважався розум, інтелект. Мій батько працював професором в університеті. Він був цілковито впевнений у тому, що я, його син, піду його слідами. І протягом довгого часу я так і робив. Думаю, що, навчаючись в університеті, я не був дуже щасливий. Але знаєте, поки ми не відчуємо, що таке справжнє щастя, доти ми не знаємо, що ми нещасливі. Я пригадую, як одного дня до нашого університету приїхав Жан Ваньє. Уже не пам’ятаю докладно, про що він тоді говорив. Думаю, ті з вас, котрі зустрічалися з Жаном Ваньє, знають, що його обличчя випромінює радість. Він розповідав щось про життя в спільноті «Лярш» у Франції. Жан Ваньє був просто переповнений радістю, коли говорив про «Лярш».

Я пам’ятаю, як прийшов додому і розповів батькові те, що почув від Жана Ваньє. Батько сказав: «Не слухай. Я не думаю, що він знає що-небудь про життя». Незважаючи на ці батькові слова, десь глибоко у серці я почув щось дуже важливе для себе. Я зрозумів, що для того, щоб любити, потрібно знати своє серце. Ми не любимо розумом. За допомогою інтелекту ми маємо уявлення про те, чим є любов. Але це уявлення не має нічого спільного зі справжньою любов’ю, яку переживаємо в стосунках. Канадські друзі з особливими потребами навчили мене, що найтендітнішим органом людини є серце. Серце болить найчастіше і найсильніше.

У деяких людей з моєї спільноти дуже сумні історії. Багатьох моїх друзів ще дітьми батьки віддали у лікарні та інші заклади, де вони жили впродовж довгих років. Я не засуджую цих батьків, але констатую факт, що таким був початок історій багатьох моїх друзів. Отримуючи нові й нові рани, вони дуже швидко навчилися ховати своє серце. Деякі з моїх друзів, коли я їх вперше зустрів, навіть своєю тілесною поставою немовби захищали серце. Ми думали, що достатньо буде виявити людям, які приходять у спільноту, нашу любов, і все буде гаразд. Але не все було так легко. Скоро ми зауважили, що прояви нашої любові були для них болісним пережиттям. Іноді, коли ми простягали руки, щоб торкнутися їх, друзі відстрибували і втікали, тому що дотик для них зазвичай означав жорстокість. Деякі з наших друзів були тяжко скривджені, іноді сексуально, тому вони росли зі страхом стосунків з іншими людьми. Шрами на їхніх серцях були дуже глибокі. Часом цілі роки йшли на те, щоб вони навчились довіряти нам, нашим добрим словам і ніжним дотикам. У деяких людей довіра була зламана назавжди. А інколи з допомогою Божої благодаті друзям таки вдавалось збудувати стосунки з іншою людиною, вони навіть починали виявляти любов, дозволяли до себе доторкатись, приймали любов. Жити з розбитим серцем, з шрамами на серці, бути не здатним до дружніх стосунків з людьми – це ніби бути мертвим ще за життя.

Я люблю розповідати одну історію – думаю, дехто з вас уже її чув. Це історія мого доброго друга Браяна. Мати покинула його, коли він був ще зовсім маленький. Дворічного його привезли у лікарню і сфотографували. Під фотографією немає імені – є лише номер. На цій маленькій фотографії я бачу весь біль життя Бряна. Прекрасний маленький хлопчик, який хоче, щоб його любили, але росте в місці, де немає любові. Майже сорок років Браян прожив в цьому закладі.

Мені подобається допомагати Браянові готуватися до сну. Треба сказати, що у нього гарне волосся. Знаєте, як виглядав Елвіс Преслі у двадцять років? Так от, у Браяна така сама зачіска. І я люблю стояти позаду нього перед дзеркалом і розчісувати його волосся. Тоді я говорю: «Браяне, у тебе справді прекрасне волосся». Але Браян не дивиться в дзеркало, йому ніяково – в цьому глибина його зламаної ідентичності. Йому не подобається те, що він бачить. Сорок років він слухав жахливі речі, які жодна людина не мала би чути. І для мене привілеєм є говорити йому слова любові, щоб колись Браян повірив у те, що його люблять. Тому я говорю: «Браяне, у тебе чудове волосся. Ти трохи нагадуєш мені Елвіса Преслі». Я розчісую його волосся і ми далі розмовляємо. Я кажу: «Браяне, ти знаєш, яка ти чудова людина? Я такий радий, що ми можемо бути з тобою друзями!». Часом він відповідає: «Так-так, Джо».

Іноді, чуючи від когось комплімент: «Ти сьогодні гарно виглядаєш», ми не можемо пустити це всередину. Ми кажемо: «Та нічого особливого в цій сукні нема, я просто з шафи її дістала». Нам важко дозволити людям сказати про нас щось добре, важко повірити, що нас можна любити.

Я продовжую: «Браяне, знаєш, ти чудовий чоловік, Бог любить тебе дуже сильно». Деколи він відповідає: «Так-так. А звідки ти знаєш?». Я говорю йому: «Я знаю, бо Бог любить всіх людей у цьому світі, а це означає, що він любить і тебе також». Це один з тих прекрасних, але, водночас, болісних моментів. Цей момент прекрасний, бо між нами є стосунки – я так хочу, щоб Браян повірив, що він є Божа дитина. А болісний тому, що я знаю, наскільки глибокою є його рана. Я знаю, що так само сильно, як я хочу, щоб він повірив у Божу любов, він у ній сумнівається.

Після нашої розмови та молитви Браян лягає в ліжко, а я йду до своєї кімнати. Часом я думаю: «До кого насправді я говорив у цьому дзеркалі?» Зізнаюся, що говорю до себе, бо дивним чином я схожий на Браяна. Я також борюся за те, щоб повірити, що Бог мене любить. Моє дитинство відрізняється від дитинства Браяна, однак нас мучать ті самі запитання: «Чи Бог може мене любити? Якби я нічого не зробив, нічого не сказав, нічого не створив, чи і тоді Бог може мене любити?» Я вчився богослов’я, я вивчив, що Бог мене любить. Є дуже багато книжок про Божу любов до світу. Але в своєму маленькому розбитому серці я борюся за те, щоб у це повірити. Тут моє серце і серце Браяна б’ються в унісон. Між нами є багато відмінностей. Але у найважливішому ми брати, тому що справді Бог любить нас. Проте нас поєднують і сумніви про Божу любов.

Браян для мене є даром, бо я бачу, який він відважний. День за днем він дозволяє мені розчісувати його волосся і говорити ці слова. Його відвага є великим натхненням для мене: якби Браян не йшов поруч зі мною, а інколи й попереду мене, думаю, я б давно здався. Я не є достатньо відпорний, щоб зустрічатися щодня з посланням, яке несе світ: «Ти вартий любові тільки якщо ти сильний. Ти вартий любові, якщо ти гарний, якщо правильно одягаєшся, якщо в тебе хороший диплом відомого університету». В Канаді, якщо у тебе буде відповідна машина, ти будеш вартий того, щоб тебе любили. Я не знаю, як ви, але я дуже слабкий перед  цими спокусами. Набагато простіший спосіб повірити в те, що я вартий любові, – це одягнути правильний одяг, отримати відповідний диплом, стати сильним. Це дуже швидка дорога, щоб повірити, що я чогось вартий і що мене можна любити. Але Браян показує мені правдивий шлях. Це шлях дружби.

Я не думаю, що ми можемо відкрити те, як сильно нас любить Бог, без стосунків з іншими людьми. Сьогодні, тут, ми творимо спільноту. І будиночок «Емаус», який є недалеко звідси, і спільноти «Віра і світло» творять стосунки. Ми об’єднуємося з тими людьми, які показують нам дорогу до віри в те, що нас можна любити таким, якими ми є.

Щовечора після того, як я розчісую Браянові волосся, наступає дуже делікатний момент. Люди з особливими потребами думають (і страждають через це), що можуть лише одержувати любов. Вони намагаються відповісти собі на питання: «Чи ми можемо дати щось взамін?». Люди постійно роблять щось для них, не завжди з любов’ю. Отже, в кінці дня Браян завжди говорить: «Дякую, Джо, що ти прийшов до мене в кімнату». А я говорю йому: «Браяне, я тут, бо ми з тобою друзі». Браян знову повторює: «Дякую, Джо, що прийшов до мене в кімнату». Я кажу: «Браяне, але я люблю приходити до тебе, я люблю бути поруч з тобою». І продовжую: «Браяне, ти один з найважливіших людей в моєму житті. Я потребую тебе». Це дуже важливо для людей – знати, що у них є дар, який вони можуть дати іншим.

Протягом більш ніж тридцяти років життя, які я розділяв з людьми з особливими потребами, я насправді прийшов до віри в те, що Браян є одним з найважливіших людей в моєму житті. Він веде мене дорогою серця. Він вчить мене, що дбати про своє серце – це найважливіша річ в нашому житті. І з люблячого серця витікає життя.

Для кожного з нас великим підбадьоренням є люди, які вчать нас йти дорогою серця. Чи ви турбуєтеся про своє серце? Чи ви допомагаєте вашому серцю зростати в любові? Коли ви страждаєте, чи дозволяєте цим стражданням зробити ваше серце співчутливішим? Хто йде цією дорогою з вами? Ми всі можемо сказати, що з нами йде Ісус. Але це має бути воплочений Ісус, це має бути «хтось», хто буде йти цією дорогою разом з нами. Що є найбільшим даром, який Бог дає нам? Я не думаю, що це здоров’я. Я впевнений, що це не багатство. Найбільшим даром є інша людина, яка йде з нами цією дорогою. Найдивовижніше для мене те, що людина, яка привела мене на цю дорогу і йде разом зі мною – це Браян. І я надзвичайно вдячний Богові за нього.

Питання-відповіді

Коли людина відкривається, є небезпека, що її знову зранять. Звідки ми маємо брати сили, щоб відкритися?

Багато років тому до нас у спільноту прийшов один чоловік – здавалось би, про таку людину можна тільки мріяти. Все йому було «гарно», «добре», «чудово». Він постійно повторював: «Що я ще можу зробити?» «Я все зроблю». «Так, так. Дуже дякую». Але це був його спосіб захищати себе, не показувати нічого, що стосується його серця. І, на диво, з ним було дуже складно жити.
Якось ми розмовляли з нашим психіатром. Я сказав, що хочу прорватися через стіну в серці цього чоловіка і побачити його справжнім. Лікар відповів, що я зможу це зробити, якщо пообіцяю бути з ним наступних тридцять років. Думаю, він мав на увазі, що коли ми хочемо увійти в життя іншої людини, яка переживає біль, то ця подорож має бути довгою і нам необхідно бути вірними на цій дорозі. Також психіатр запитав, чи ми готові взятися за супровід людини в процесі її зцілення. Коли ми йдемо з кимось дорогою зцілення, прокидаються і всі наші рани. Ми повинні бути вірними у бажанні йти цією дорогою із людиною, яка страждає.
Відважуючись на любов, ми ризикуємо. Ми не знаємо, куди нас приведе ця дорога. Я люблю слова з Євангелії від Івана, в яких Ісус питає Петра: «Чи ти любиш мене?». Петро відповідає: «Так, я люблю Тебе». Ісус каже: «Паси мої вівці!». Вкінці Ісус говорить найсильніше, на мою думку, речення в цілій Євангелії: «Коли був ти молодший, то ти сам підперізувався, і ходив, куди ти бажав. А коли постарієш, свої руки простягнеш, і інший тебе підпереже, і поведе, куди не захочеш» (Ів. 21, 15-18). Я думаю, що любов полягає в тому, що ми йдемо туди, куди ми не хочемо іти, але там ми знаходимо своє зцілення.

Люди часто бояться знайомства з особами з особливими потребами. Моє питання: «Як доносити до людей, що особи з особливими потребами можуть показати дорогу любові, дорогу життя через серце?»

Мій досвід показує, що ми не можемо нічого донести до людини, якщо вона не хоче цього чути. Я думаю, ми повинні показувати дорогу любові. Коли ми дивимося на матір з дитиною, то бачимо любов. Коли ми подивимося на закохану пару, подружжя, ми бачимо любов, і це пробуджує нас до любові.
У нашому світі є стільки жорстокості, стільки неправди, стільки фальшивих проявів любові. Ми навіть іноді починаємо вірити в брехню, що нібито лише гарні люди можуть знайти любов. Я думаю, що нам потрібно ставити собі запитання: «Чи те, що я бачу, є справжнім?» Я дивлюся зараз на Оксану і Катрусю, які сидять поруч. Думаю, щоб зрозуміти щось про дружбу, мені треба повечеряти з Катрусею і Оксаною. Ви не навчитеся любові з книжки, книжка може нас скерувати в якомусь напрямку – любові ж вчаться в стосунках. Мені 60 років. Я одружений вже 37 років. У моєму подружньому житті було багато прекрасних моментів. Думаю, що найважчі моменти також пов’язані з подружнім життям. Іноді ми з дружиною ходимо разом на весілля. Я дивлюся на молодят і кажу собі: «Ці двоє прекрасних людей, так гарно одягнені, стоять тут перед вівтарем і навіть не здогадуються, що на них чекає. Вони лише думають, що знають». Весілля – це прекрасний момент, але дорога любові непроста. Ніщо інше не може наповнити наше серце більше, ніж ризик полюбити і спільна боротьба за близькість.

Як визначити, чи любов справжня, чи не є виконанням обов’язку? Якщо людина вже була зранена, як їй знову відкритись до любові? Як відкрити своє зранене серце?

Коли нас поранили, нам хочеться закритися. Це природно, але тут криється найбільша небезпека для нас усіх. У такий час ми потребуємо когось, хто не дозволить нам цього зробити. Добра дружба, добре подружжя, добрі стосунки – це об’єднання людей, які стали рідними один для одного. Це переконання в тому, що Бог покликав нас іти разом по житті, що цю людину дав мені Бог, щоб я не ховався, а залишався відкритим і чесним з собою. Інколи ви сидите за столом, читаєте газету, їсте суп, говорите про погоду та інші речі, і здається, що нічого більшого не можна очікувати від стосунків. Хто б ризикнув сказати, що такої любові недостатньо, що може бути щось більше? Згадаймо мої стосунки з Браяном – він мене потребує. Він не може прожити дня без допомоги людей. Потреби Браяна постійно ставлять переді мною якісь виклики. Людина, яка вміє зріло любити, знає, що у стосунках не обійтися без ран. Але рани не є доказом того, що ми не були покликані бути разом. Ми запрошені до зростання.

Коли ми з дружиною переживаємо складний період, іноді я кажу: «Можливо, нам не варто було одружуватися? Можливо, Бог не хотів, щоб ми були разом?». Дружина відповідає: «Ти – Юда. Ти зраджуєш нас». Коли нам двом важко – це час для того, щоб шукати виходу з більшим завзяттям. Зараз Браян переживає нелегкі часи, він починає робити все щораз повільніше. Раніше щоб прогулятися навколо будинку, нам потрібно було 15 хвилин. Зараз це займає годину. І я міг би сказати: «Знаєш, мені подобалося бути твоїм другом, коли ти ходив швидше. Я не збираюся щодня цілу годину гуляти з тобою». Але я кажу собі: «Браян запрошує мене йти глибше в нашій дружбі. Це буде боляче, мені потрібно буде від чогось відмовитися. Чи я вірю, що варто це зробити? Чи вірю, що ця вірність принесе ті плоди, які обіцяє нам Бог?».

Я думаю, що це послання Христа. Ісус говорить, що любов приведе нас в найболісніші місця, але якщо ми проживемо цей біль із співчуттям, так, як це зробив Ісус, тоді наступить воскресіння. Це дар, який важко уявити, – нове життя, нова радість, нова надія. Але ми маємо бути вірними. Ми маємо вірити, що кожен біль, якого зазнаємо впродовж життєвої дороги, очищує нас для любові.

Що робити, коли волонтер любить заради себе, любить, щоб отримати похвалу, щоб відчувати себе добре?

Люди з особливими потребами вимагають від нас щирості і чесності. Коли у вас є дар –  любляче серце, – ви маєте бути дуже-дуже терплячими. А це непросто, бо деякі люди дуже повільно вчаться ходити дорогами любові. Той, хто має цей дар, повинен ним завжди ділитися, навіть якщо це болить. Важливо знайти спосіб говорити людям правду з любов’ю. Любов без правди – це лише романтика, така собі «пухнаста» любов. А правда без любові – дуже болісна. Тому я думаю, що дорога любові вимагає бути чесними і люблячими водночас.

Як говорити людям правду, не забуваючи про любов? Або, якщо ми любимо когось, як нам бути чесними з ними, коли потрібно сказати неприємну правду? Інколи мої знайомі хваляться, які вони хороші чоловіки. Я кажу тоді: «Може, варто запитати ваших дружин, чи це правда?». Бо можна себе обманювати, думаючи, що ми любимо когось, тоді як насправді лише жаліємо цю особу. Або можемо думати, що віддаємося іншим, лишаючись повністю зосередженими на собі. Є добрий спосіб дізнатися, чи ми вміємо любити, – треба запитати людей, чи вони відчувають нашу любов, коли ми поруч. Любов і правда дуже важливі. Іноді потрібно пройти довгу дорогу, щоб навчитися любити. Але не здавайтеся!

Мені подобається, що ми маємо можливість спілкуватися. Це дозволяє нам ризикнути і поділитися тим, що ми переживаємо всередині. Звичайно, можна зустрічатися лише на рівні розуму, інтелекту. І це може бути дуже цікаво. Але я думаю, що важливіше навчитися стосунків серце до серця. Дуже нелегко буває тоді, коли ми прагнемо зустрічі сердець, а інша людина готова зустрітися з нами лише на рівні розуму. Наші друзі запитують: «Чи ти можеш зустрітися зі мною на рівні серця? Чи ти можеш подарувати мені трохи свого серця?» Мій досвід показує, що як тільки ми починаємо це робити, то входимо у зовсім новий світ. Це може бути важко, але воно втамовує спрагу нашого серця. Я думаю, що Ісус прийшов у цей світ, щоб показати, чим є любов з серця. Порозумітися з Ісусом було найважче фарисеям – тим, які постійно намагалися думати, судити, аналізувати. Ісус говорив серцем і це було складно для фарисеїв. Легко знаходили розуміння з Ісусом ті люди, які виливали перед ним своє серце.