Бути другом Ісуса (Матеріали реколекцій для капеланів з Джо Ворстерманс, 2012 р.)

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

Зціляти наші найглибші рани може тільки Бог.

Я думаю, що іноді «Віра і Світло» має цю здатність зціляти,

бо вона є «живою Церквою», попри те, що не завжди виглядає,

як Церква, попри свою спонтанність.

Бути другом Ісуса

«Я вже більше не буду рабами вас звати, бо не відає раб, що пан його чинить. А вас назвав друзями Я, бо Я вам об’явив усе те, що почув від Мого Отця» (Ів. 15, 15).

Чому Ісус називає нас друзями? Тому, що все про себе нам розповів, не має від нас жодних таємниць. Ісус говорить: «Ви більше не раби. Раніше я був для вас Учителем, а тепер цей етап спільного шляху завершився. Тепер для мене настав час залишити вас і дати вам свого Духа. Тепер я хочу, щоб ви розуміли, що наші стосунки більше не є на рівні „повелитель”, „вчитель” і „слуга”. Тепер наші стосунки можна описати словом „друзі”». Я думаю, що нас це трохи лякає. Нам комфортніше бачити Ісуса в ролі вищого за нас – Вчителя, а себе бачити в ролі слуги. Але любов Ісуса не дозволяє, щоб так було. Любов Ісуса хоче нас пригорнути. Коли ми вчитель і слуга, то в цих стосунках присутня ієрархія. Вчителю вирішувати, як має бути, бо він шеф. Я роблю лише те, що він мені каже. А Ісус говорить: «Так, ви несете відповідальність, бо те що показав Отець мені, я показав вам. Те, що я зробив вам, тепер прошу, щоб ви робили один одному». Тому попередній рівень відносин більше тривати не може. Тепер це стосунки нашої інтимної дружби з Ісусом.

Отже, коли Ісус запитує Петра: «Чи любиш ти мене?», Він має на увазі щось більше, ніж «Чи любиш ти мене?» Він говорить: «Якщо ми друзі, то мій обов’язок любити тебе». Досить легко сказати: «Я люблю свого наставника», не очікуючи, що цей наставник буде любити мене. А Ісус каже: «Коли ми друзі, то ця любов повинна бути взаємною».

Так, ми повинні любити, захоплюватися, прославляти Ісуса, бо Він сам є Любов. Але Ісус говорить, що ми повинні також дозволити Йому любити нас. Як на мене, насправді ми цього боїмося, наші серця бояться дозволити Богові любити нас.

В «Лярші» говорять, що любити когось – це відкрити його красу. Дуже гарні слова. Любити когось – це допомогти йому стати прекрасною квіткою, щоби й інші могли бачити цю красу. Адже, дозволяючи Ісусу любити нас, ми дозволяємо Йому підняти нас, зростити до прекрасної квітки, яку можна бачити, милуватися нею.

У доброму ґрунті любові Ісуса ми можемо зростати і перетворюватись на цю прекрасну квітку. А це означає, що ми не можемо ховатися: «Я такий маленький, як ніхто», «Лише скажіть мені, що я маю зробити, і я це зроблю».

А іноді буває навпаки: почуваємося маленькими, а назовні вдаємо могутніх, величних. Ми можемо робити вигляд, що ми такі важливі, щоб приховати відсутність у нас внутрішнього почуття безпеки. У будь-якому випадку ми не дозволяємо Ісусові відкрити ту красу, яка може стати даром для інших.

Часто я чую, як люди говорять про наших друзів. Олег Романчук розповідав про свою першу зустріч з Мироном. Тоді Мирон був дуже замкнутим. Він не розмовляв, не висловлювався, не проявляв себе. Він був переконаний, що не має жодної вартості, що він нікому не цікавий. Думав, що не має що дарувати іншим.

Пізніше, у спільноті «Віра і Світло», всі спонукали, просили Мирона більше проявляти себе: «Мироне, хто ти? Ким ти є? Ми хочемо пізнати тебе, а не цю людину, котра ховається, котра почувається розбитою. Ми хочемо пізнати ту цінну людину, яка є в середині тебе». І так по трохи, крок за кроком, приятелі підводили Мирона до відкриття того, ким він є. І що виявилося, що вони побачили? Прекрасну людину, яка змінила серце Олега. І Олег зізнається, що він є тим, ким є зараз, завдяки стосункам з Мироном.

Отже, в процесі того, як Мирон проявляє, показує свою красу, розкривається й наша краса. У цьому місія дружби.

Коли ми хочемо передати послання про те, що Ісус є нашим другом, іншим, то ми самі повинні вірити в це і жити цим.

Може ви читали книжку «Мрець іде». Слова «мрець іде» вигукували вслід чоловікові, якого вели на страту. У цій книжці розповідається про стосунки однієї жінки з чоловіком, який чекає на виконання смертного вироку. Цей чоловік вчинив жахливий злочин, він є людиною, подивившись в очі якої, побачиш зло.

Жінка починає відвідувати його у в’язниці. Вона говорить йому: «Я тут лише для того, щоб бути твоїм другом». Спочатку засуджений робив усе можливе, щоб відштовхнути її – а він вміє ненавидіти. Та коли вони проводять все більше часу разом, він зважується розповісти їй свою історію. І так, як більшість історій людей у тюрмі – це історія відкинення, знущання й відсутності любові. Його реакція на таке ставлення – ще більше знущання над тими, кого він зустрічає. А жінка виявилася дуже стійкою, витривалою. Що б він не робив, щоб відштовхнути її – це не спрацьовує, вона продовжує приходити. І, нарешті, він питає: «Я жахлива людина, чому ти хочеш бути зі мною?» – «Тому що я вважаю, що всередині ти хороша людина, бо в середині тебе живе маленький хлопчик, якого я хочу вивільнити». Ці слова його неймовірно розізлили. Та по якомусь часі цей злочинець починає вірити у слова жінки.

У день страти ця жінка була з ним. Вона сидить навпроти засудженого, між ними скло. Йому роблять смертельну ін’єкцію. Залишається кілька хвилин. Дивлячись на неї через скло він промовляє: «Я люблю тебе». Це було вперше у його житті і воднораз ця фраза стала останньою в його житті. А місією цієї жінки було – любити його безумовно. Він, нарешті, повірив, що вартий любові і полюбив її у відповідь.

Служіння цієї жінки полягало не в тому, щоб врятувати злочинця від страти – її неможливо було відмінити, – а в тому, щоб допомогти йому повірити, що він вартий любові.

Отже, коли Ісус питає нас: «Чи ти любиш мене?», ми вчимося казати «так» у відповідь. Це може тривати все наше життя, цього навіть може і не статися до хвилини, коли будемо лежати на смертному ложі, та важливо, щоб ми вкінці змогли сказати це повне «так». Наше життя – це подорож до цього моменту, і, зазвичай, ця подорож не виглядає як пряма лінія, а швидше так: на багатьох етапах життя ми відходимо далеко від Господа, і нам треба долати чималу відстань, щоб знову повернутися на дорогу до Бога.

Ми хочемо сказати Богові «так», але ми також хочемо знати, що й Він любить нас. Це не просто слова «Ісус любить мене», бо глибоко-глибоко в нашому єстві ми спраглі переживати любов Ісуса.

Я думаю, я вірю, що коли ці реколекції лише починалися, коли ми відповідали на питання «Який мій найбільший голод, спрага?», ви ділилися серцем. «Мені важко, бо я дуже зайнятий», «Мені важко повірити в те, що я хороша людина», «Я думаю, чи не занадто я є священиком, і чи не замало – просто людиною». Всі ми маємо глибоко в серці те місце, де відчуваємо біль і страждання. Це те місце, про яке думаємо: «Якби хтось знав про це, то він би мене не любив». І це те місце, куди ми повинні впустити Ісуса, щоб Він міг любити нас саме в цьому місці. Не тому, щоб Він нас любив, бо ми важко працюємо, ми дозволяємо Ісусу любити нас в тому місці, якого ми найбільше соромимося.

У моїй країні, в Канаді, зараз багато наших храмів порожні. Люди більше не ходять до церкви, але у підвальних приміщеннях багатьох наших храмів відбуваються зустрічі анонімних алкоголіків (АА). Багато церков віддають свої підвали для зустрічей АА. Отож, зверху, в церкві, мало людей, а в підвалі церква дуже жива, тому що там зібралися чоловіки і жінки, які визнають: «Я є невільником», «Я руйную своє життя», «Я руйную життя тих, хто поруч зі мною, бо я загруз у пастці цієї жахливої хвороби, яка називається алкоголізм». І перше твердження анонімних алкоголіків: «Я вірю у Вищу Силу, яка може зцілити мене».

У підвалах наших церков збираються всі ті чоловіки й жінки, які кричать, плачуть: «Я розбитий. Я невільник. Я вірю, що моїм єдиним виходом є віра у Вищу Силу, яка керує мною». І ось це – Церква. Це не та Церква, на яку сподівається сама Церква, але це повністю жива Церква.

Зціляти наші найглибші рани може тільки Бог. Я думаю, що іноді «Віра і Світло» теж має цю здатність зціляти, бо вона є «живою Церквою», попри те, що не завжди виглядає, як Церква, попри свою спонтанність.

Люди зцілюються силою Бога, і який же великий привілей для нас – брати участь у цій Божій діяльності.