Пропонуємо вам розмову з Франсіско Маркесом – керівником, режисером-постановником і педагогом театру, в якому беруть участь убогі люди – дорослі та діти, а також люди похилого віку, які виступають перед найрізноманітнішою публікою. Коли Франсіско було двадцять років, він допомагав у реабілітації особам з важкою неповносправністю, а згодом захопився театром і розпочав роботу у театральному гуртку для осіб з особливими потребами та їхніх асистентів. Франсіско народився в Португалії, у великій сім’ї (у нього семеро братів і сестер), а зараз живе у Франції. Франсіско належить також до християнської спільноти митців у Парижі.
– Яким був Ваш перший досвід спілкування з особами з особливими потребами?
Коли мені було двадцять років, я став помічником медсестри у спеціальному закладі для осіб з важкою неповносправністю. Я опікувався тілесними потребами, а мій напарник – медико-педагогічними проблемами сімох осіб з особливими потребами. Саме в той час я відкрив для себе театр. Мені було вже двадцять п’ять років, але я залишив свою професію і почав займатися театром. Упродовж чотирьох років я вивчав театральне мистецтво. А потім займався театром в різних соціальних середовищах, зокрема, з особами похилого віку.
– Розкажіть, будь ласка, про початки роботи театру з особами з розумовою неповносправністю?
Я почувався втомленим після п’яти років праці у сфері реабілітації осіб з особливими потребами, бо вона насправді дуже виснажлива. Тому я залишив цю роботу, щоб розпочати театральну формацію. Але коли я отримав у рамках практики, яка тривала тиждень, першу вже театральну роботу, то це була робота з людьми з особливими потребами. І моє завдання полягало в тому, щоб показати суспільству, через театральне мистецтво, якими відкритими і талановитими, незважаючи на неповносправність, є ці люди.
Згодом я переїхав до Парижа (до речі, я вже двадцять років живу в цьому місті). Тут я почав працювати з людьми, які мають фізичну неповносправність. Завдання для осіб з фізичною неповносправністю полягало в тому, щоб прийняти цю неповносправність і зрозуміти, що, незважаючи на неї, вони можуть щось представити на сцені, що вони є не менш талановитими акторами, ніж інші.
– Коли Ви зацікавились театром, то яким було це зацікавлення? Ви хотіли стати актором, чи бажали, щоб люди різного соціального статусу пізнали театр?
Я відкрив для себе мову театру і зрозумів, що ця мова єднає людей. Також я зрозумів, що якщо ми хочемо працювати з особами з розумовою неповносправністю в театрі, то мусимо адаптувати для них мову театру. Бо коли ми говоримо про театр, то йдеться зазвичай насамперед про текст. Але окрім тексту, є ще велика робота з тілом, і ця робота не менш важлива, ніж текст. Якщо текст не увійшов у «плоть і кров», то він не має сенсу.
– Як Ви підбирали акторів для театру?
До нас звернулася асоціація, яка об’єднувала людей з різними видами неповносправності, і запропонувала працювати з групою осіб з особливими потребами – десь десятеро чоловік. Серед них були аутисти, особи з синдромом Дауна. Вони ходили в майстерні і займались різними видами роботи, а до нас було прохання створити з ними театральний гурток. Найважчим моментом для мене була присутність асистентів осіб з особливими потребами, які брали участь у репетиціях і театральних постановках, бо вони намагалися стримувати своїх підопічних. Асистенти не повинні бути лише тими, хто опікується. Ми, постановники вистав, хотіли, щоб учасники театру відчували, що всі у ньому рівні, і щоб вони були відкритими на те, що ми їм пропонуємо. Тому іноді ми дозволяли особам з розумовою неповносправністю порушувати певні правила. І театр дозволяв це.
– Я так розумію, що це було у минулому. А що Ви робите в театрі тепер?
Той театральний гурток проіснував певний час, а далі в асоціації, яка нас підтримувала, забракло коштів. Окрім цього, в мене були інші справи і я не міг більше займатись театральним гуртком. Він припинив роботу. А зараз я займаюсь театральним мистецтвом з дуже бідними людьми. Мені навіть здається, що вони мають подібний досвід життя, як і особи з особливими потребами. На них так само не звертають увагу в суспільстві, їх не розуміють і не завжди прагнуть пізнати і не стараються допомогти їм найти своє місце, відкрити і реалізувати свої дари.
– На якій базі створено цей театр?
Нас підтримує асоціація, з якою ми співпрацюємо впродовж останніх п’ятнадцяти років. Я приходжу в театр щосереди. Ми створили дві трупи: одну для дорослих – «Арка на сцені», і одну для дітей – «Синя птаха».
– Розкажіть, будь ласка, більше про дитячу трупу.
Ці діти мають погані результати в школі, вони, як кажуть, закинули навчання. Театр – це своєрідна нагода самоствердитись, нагода бути оціненим. Ці діти не хочуть, щоб їх оцінювали лише за їхніми шкільними поразками. Я і мої колеги, що працюють з театральними трупами убогих осіб чи осіб з особливими потребами, вважаємо, що «кожна особа є митцем, потрібно лише допомогти їй віднайти це».
– Що, на Вашу думку, особа з особливими потребами може дати театру і що може дати театр такій особі?
По-перше, такі люди дають себе, і це вже багато, це найважливіше. Вони не хитрують, а кличуть нас до правди. Особи з особливими потребами відкривають нам нашу власну слабкість і крихкість. Публіка в нашому театрі мусить бути на такому рівні слухання і споглядання, щоб прийняти красу тих людей, які, можливо, з погляду загальноприйнятої естетики не зовсім відповідають нормі. Це важливий досвід, він робить нас людянішими.
– Як Ви вважаєте – особи з розумовою неповносправністю в театрі грають ролі чи грають самих себе?
Все залежить від них. Театральне мистецтво полягає в тому, щоб довірити кожному актору ту роль, яку він може на себе взяти. Маю такий досвід: сім років тому ми ставили виставу, в якій брали участь особи з особливими потребами, і на сцені було всього разом сімдесят осіб. Спектакль був про відкриття Америки. Особи з особливими потребами мали представляти підпливання човнів до берегів Америки. Вони несли палки, на яких були почеплені ліхтарі, а коливальні рухи тілом нагадували погойдування човнів на морі. Те зосередження, яке було видно на їхніх обличчях, коли вони проходили сценою, представляючи човни, було зворушливе до сліз. Я готував їх за кулісами перед виходом на сцену. Здавалось би, нічого складного немає в тому, щоб перейтися сценою з куском дерева, але для наших акторів це було щось надважливе, вони дуже старалися, щоб «не помилитися». Мене вразило те, як вони переживали цей момент і наскільки серйозно сприймали ту ходу з палицями по сцені.
– А як Ви готуєте виставу? Як вибираєте, наприклад, текст?
Наша команда завжди адаптує текст. І адаптує його не тільки для акторів, які є 
особами з розумовою неповносправністю, а й, наприклад, для дітей. Говорити текст може бути страшно. І цей страх буває такий сильний, що припиняється будь-яка творча робота. Але ми багато працюємо над цим і просимо людей імпровізувати. Всю свою виставу ми будуємо лише з думкою про людей, які її гратимуть. Тобто ми не «накладаємо» текст на людей, а навпаки – творчо рухаємось від особистостей. І це дуже важливо, адже для них одна маленька фраза чи одне слово – це як для професійного актора сторінка тексту. Найважливіше – це створити атмосферу довіри, доброзичливості і ніжності.
– Ви в Україні вперше – які у Вас враження від нашої країни?
Я свідомий того, що зараз ми переживаємо історичний момент (Революцію гідності в Україні – Н.Ю.). Коли я повернуся додому, я зможу свідчити про те, що я бачив, чув і відчув тут, і це велика відповідальність. Мене болить, що в Україні загинули невинні люди, що багато активістів Майдану постраждало. Ця подорож не схожа на інші. Я усвідомлюю, чому я тут – тому що я представляю щось більше, ніж себе самого, я представляю спільноту митців-християн, які займаються театром, пластичними видами мистецтва, музикою та іншим. І вони вже моляться за Україну, тому що вчора ввечері я надіслав їм есемеску. Впродовж шести тижнів ми ставитимемо в Парижі виставу за твором Достоєвського «Брати Карамазови». І я думаю, що багато українців, які живуть у Франції, прийдуть на цю виставу, щоб підтримати нас.
Я приїхав на запрошення Мішель Дормаль (Мішель Дормаль, фахівець із супроводу осіб з особливими потребами («Лярш», Франція) щороку приїжджає в Україні не декілька днів, а цього разу запросила також Франціска – Н.Ю.) і сподіваюсь, що колись повернусь сюди, тому що є велике поле для праці. Вчора ми були у спільноті «Дім серця», і я там побачив надзвичайні мистецькі твори. Це твори молодих митців, які не мають достатньо коштів, щоб виготовити їх в тому матеріалі, в якому це мало би бути. Вони роблять їх з гіпсу, а тоді розбивають, бо нікому це не потрібно, а твори надзвичайно гарні. Я думаю, що не можна допускати, аби вони просто так пропадали. Це ненормально, і ми мусимо все зробити, щоб українську культуру змогло побачити багато людей.
– Чи плануєте Ви в майбутньому знову працювати в театрі з особами з особливими потребами?
Я нічого не передбачаю і не планую. Мені здається, що мене веде Боже Провидіння.
– Дякую за розмову.
– Дякую вам.
Розмовляла Наталя Юрах
31.01.2014р.