Катерина Птаха: Ми не можемо змінити своїх дітей, ми повинні їх прийняти

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

Катерина Птаха та її син Владислав родом з Луганська. До Львова сім’я переїхала, тікаючи від війни. У Владислава аутизм (синдром Каннера). Коли йому було два роки, він не реагував на ім’я, не дивився в очі, уникав обіймів. Катерина змогла зрозуміти і прийняти свою дитину. Поступово вона усвідомила – все хороше, що відбувається у її житті, відбувається завдяки сину. Він відкриває їй інакший світ. У серії фотографій «Птах з одним крилом»­ Катерина намагається цей світ пояснити іншим людям.

Історію випробувань і мужності Катерини Птахи читайте далі.

«Ми сіли в останній вагон, останнього потягу між Луганськом і Львовом»

Я народилася у Луганську. До минулого року нікуди з міста не виїжджала. Мені подобався Луганськ. Я розуміла – він сіруватий, в нього не вкладають гроші так, як в Харків чи Донецьк, але він по-своєму гарний. Добре пам’ятаю перші вибухи там. Це трапилося першого червня. О другій годині ночі.

Вперше до Львова я приїхала у квітні. Мені хотілось побути наодинці. Я відключила телефон, ходила вулицями, фотографувала. Додому повернулась на початку травня. Люди в Луганську вже були наляканими, говорили про те, що з міста треба тікати. Пригадую, ми з Владиком пішли в паспортний стіл, де я оформляла документи на квартиру. Раптом у кабінет увірвалися російські найманці чи солдати, не знаю як їх називати. В руках тримали автомати. Я подивилася в їх скляні очі, і мені стало страшно, дуже страшно. Я розуміла – їм байдуже кого вбивати. В той момент вирішила їхати з Луганська. А квартиру, документи на яку я оформляла, пізніше розбомбили.

Я не мала куди переїжджати. Є родичі в Росії, але їхати туди я відмовилася категорично. Знайомий зі Львова запропонував допомогу. Ми з Владиком довго вагалися їхати чи ні. Моя мама твердо вирішила лишатися в Луганську – не хотіла кидати квартиру та роботу, вірила, що все налагодиться. Пригадую, ми приїхали на залізничний вокзал, а там черги кілометрові. З собою я прихопила лише деякий одяг і фотоапарат. Владислав взяв колекцію автомобілів – то для нього це святе. Я стою і вагаюсь – куди мені їхати з чотирма тисячами гривень у гаманці. Ми сіли в останній вагон, останнього потягу між Луганськом і Львовом.

Серпень та вересень були найстрашнішими місяцями для Луганська. Через обстріли kat1мама практично цілий місяць просиділа в підвалі. Ні газу, ні світла не було, пила технічну воду, яку набирала в пожежній частині. Мама приїхала до нас у грудні. Їй подобається жити у Львові. Хоч і скучає за Луганськом – повертатися туди не хоче. Каже – немає за чим. З роботи вона звільнилася – зарплати не платили, пенсії також.

Мене часто запитують чи боялася я їхати до Львова. Не боялася. Для мене це дивне запитання. Тут я зустріла хороших людей. Мабуть, Бог мене оберігає. Була лише одна проблема – не вистачало грошей.

У мене немає надії, що в Луганську все зміниться на краще. Я не прагну туди повертатися. Змінилося місто, люди змінилися, їх усмішки вже не ті. Мої друзі також стали інакшими – хтось розуміє мене, а хтось – називає бандерівкою. Але я все одно завжди буду за Україну. Я трохи комплексую через те, що розмовляю російською. Коли намагаюсь говорити українською – забуваю слова. Владислав спочатку потребував перекладу, але тепер розуміє українську без проблем.

«Я заздрила батькам, які чули, як їх кличуть «мамо»

До року Владик нічим не відрізнявся від інших дітей. З часом я помітила, що він не розмовляє – «та, ма, бо, но» і все. Пізніше він перестав відгукуватись, коли я кликала його по імені. Ще я помітила, що він зовсім не дивиться в дзеркало. До психіатра ми з сином вперше потрапили, коли йому було чотири роки. До того займалися лише з неврологом. До восьми років ходили на додаткові заняття і пили ліки. На них у Владика виникла алергічна реакція – він задихався, зупинялося серце. Пережив дві клінічні смерті. Тоді я зрозуміла – потрібно щось робити. Ми поїхали на обстеження в Харків.

У Харкові нам поставили діагноз – аутизм. Мені здавалося, що це кінець світу. Я не хотіла вірити в реальність. Постійно запитувала, чому це сталося зі мною і моєю дитиною. Лише завдяки друзям, сім’ї, я зрозуміла, що ці діти – винагорода. Вони дивляться на світ інакше, не так як ми. І цим спілкування з ними особливо цінне. Поступово я почала усвідомлювати – все, що відбувається зі мною, відбувається завдяки Владику. Він відкриває мені інакший світ.

kat2Пам’ятаю той тягар, коли я усвідомила, що син ніколи не дивиться мені в очі, уникає обіймів. Він ніколи не називав мене мамою, для нього я завжди була Катею. Я заздрила батькам, які мали змогу чути, як їх кличуть «мамо». Був період, коли я садила його на коліна, обіймала, а він кусав мене, пручався. Зараз він цілує мені руки. І це – прекрасно. Він дуже любить їсти «Мівіну». Іноді каже мені: «Мам, купімо «Мівіну»». Я пояснюю йому, що то шкідливо, але коли таки купую – він завжди цілує мені руку. Зараз я захоплююся ним, бо знаю скільки ми працювали, щоб він обійняв, поцілував, назвав мамою.

Моя мама Владислава прийняла, проте спочатку зі сльозами. Він її дуже любить. Називає «Капачка». Так персонаж з мультика «Лунтик» називає свою бабусю. Вчора він їй каже: “Капа, одягай халат і йди сюди!”. Мама каже йому, що халат брудний. І Влад іде і пере бабусі халат. Пітніє, але пере. Так приємно було.

Я вдячна своїм друзям – їх діти завжди ставились до Влада, як до звичайної дитини. У них було багато запитань, але не було жорстокості. Важливо, щоб в оточенні люди розуміли, що таке аутизм, і хто такі ці нестандартні люди.

Ми з Владиком фотографуємо три роки, відколи познайомились з Євгенієм Базелєєвим, фотографом з Луганська. Євгеній навчав фотографії дітей з аутизмом, синдромом Дауна, психічними неповноправностями, незрячих, слабочуючих. Коли Владислав почав займатися фотографією, я зрозуміла, що це і моя мрія також. Пригадую, у нас було спільне завдання – сфотографувати сонячні промені. Влад фотографує їх цілковито інакше, аніж я. Також він гарно знімає пейзажі. В мене так не виходить. Я навіть заздрю йому (сміється).unnamed

На фото можна відкрити в людині те, що вона не скаже вголос. Мені подобалася фраза: «Коли ми робимо кольорові фотографії, то фотографуємо одяг, коли чорно-білі – душу». Я люблю обіграти з людьми якусь емоцію і через жести, руки, очі її передати. Ми так працювали з Владом. Вибрали тему «Яка ти?». Я була моделлю, а Влад мене фотографував.

Зараз я думаю, щоб було б, якби я не зробила фотосесію «Я – аутист, людина з одним крилом». Нічого не було б. А ми робили її на маленькій кухні. Я думала про те, як буде виглядати те старе вікно. Владик тоді втомився, але фотосесія вийшла на одному подиху.

Мені дуже болить, коли наших дітей не розуміють. Мені завжди хотілося прокричати, що наші діти є такими, якими є. Ми не можемо змінити, ми повинні їх просто прийняти.

Розмовляла Вікторія Дмитрук