Лист Жана Ваньє (вересень 2011 р.)

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

Тролі, вересень 2011

Дорогі друзі!

Мій спокійний відпочинок у монастирі в Орвал розпочався з невдач!

На реколекціях в абатстві мене попросили сказати слово до молоді. Тільки но я  розпочав говорити, аж тут – халепа! Стілець піді мною падає, і я, розгублений, опиняюся на підлозі. Декілька слухачів кинулися вперед, щоб допомогти мені підвестися з-за столу. Я пересів на міцніший стілець за столом, так, щоб змогти продовжити слово про те, як Ісус навколішки омивав ноги учням. Нічого серйозного зі мною  не трапилось, лише вдарився в ребро і через це відчував невеликий дискомфорт вночі. Лікар сказав: “Тут нічим не зарадиш, просто почекайте трошки, і ви будете в нормі – але не носіть важких предметів”. Так, чекати – це надіятися.

Два дні опісля, на маленькому пікніку з монахами в мою склянку з яблучним соком непомітно прослизнула оса. Не знаючи, що вона там знаходиться, я пив сік і, звичайно, разом з ним захопив «маленького друга». На щастя, хтось із молоді помітив осу, що зникала в моєму роті і, попереджений, я встиг її виплюнути. Очевидно, що це були не найкращі миті – оса опинилася замкненою у в’язниці мого рота і вжалила мене у піднебіння, висловивши так своє незадоволення. Згодом, бідолаха таки потонула в яблучному соці. Лікарка, яка була свідком моєї попередньої невдачі, запропонувала свою професійну пораду: “Покладіть до рота кубики льоду, щоб зменшити набряк, і, боюся, це все, чим можу допомогти”. Через кілька годин все пройшло і біль від жала був у минулому.

Я не шукаю жодного символізму в цих двох подіях. Я вчуся приймати те, що навіть при цих дрібних “незручностях”, моє тіло здатне до молитви, а мої уста далі покликані говорити про важливі речі.

І саме в цей прекрасний час блаженної тиші та спокою з мирними та молитовними ченцями Орвалу, я все більше і більше відкриваю Євангеліє від Івана: його називають улюбленим учнем – не для того, щоб вказати на те, що він був найулюбленішим з усіх учнів, але через його глибоку ідентичність, яка  полягає у тому, щоб бути любленим та покликаним Ісусом, покликаним Господом. Так само, як  ідентичність кожного з нас,  Я говорю “відкриваю”, оскільки це правда, що пізнання нового відкриває людське серце і дух. Можливо, ми занадто часто хочемо “навчати” про Ісуса, формувати свідомість людей, передавати їм чисті ідеї замість того, щоб допомагати їм відкривати Бога крок за кроком, оскільки серце промовляє до серця через слова, повсякденний життєвий досвід, моменти молитви і різні зустрічі. Відкриття приходить несподівано, як готовність на нову зустріч з Ісусом, приносячи спокій і радість. Ця зустріч не є чимось, що ми можемо виробити самі: це дар, Богом даний момент радості і благословення. По правді кажучи, не я є тим, хто робить відкриття, це Бог дозволяє, щоб Його відкрили.

Коли я тільки приїхав, навколо дзвіниць абатства туди-сюди пурхали ластівки. Згодом вони, мабуть, відчули, що літо підходить до кінця і  вирушили в далеку дорогу – до Північної Африки. Зараз їхні гнізда пусті, що додало ще трохи суму до цього дня.

Зараз я знову читаю книгу о. Йосипа Вресінського, який помер кілька років тому. Він був хорошим другом спільноти «Лярш» та заснував рух «Робота для всіх у гідності, Четвертий світ» або «АТД Четвертий світ» на підтримку відкинутих, убогих та принижених.  Основна мета руху – це не матеріальна підтримка, вона полягає в тому, щоб допомогти їм відкрити в собі справді людських істот, навчитися пишатися собою і повернути їм назад впевненість в собі. Отець Йосип любив говорити: “Убогі є церквою” (ці слова є, власне, назвою цієї книги). Ті, чиє нещастя є криком відчайдушного болю – близькі до Бога і Бог близький до них. Найголовнішим для о. Йосипа було  зустріти цих людей з усім смиренням, провести з ними час і слухати їх з глибокою повагою, дивлячись на них, як на дар, що є відблиском присутності Бога. Ця книга нагадала мені ті часи, коли о. Йосип приходив і промовляв до нас в «Лярші» про нашу потребу в наверненні, щоб ми могли перебувати з бідними цього світу, згадуючи слова, які Бог дав Ісаї (57, 15): «Я живу високо у святині, та й із скрушеним і смиренним духом». Я глибоко прагну, щоб у моїй нинішній ситуації, моє життя через слова і дії свідчило про те, що Бог близький до засмучених, і що ми віднайдемо справжню внутрішню радість, якщо затримаємося поруч з ними.
Велике щастя, що є такі люди, як о. Йосип, які підтверджують нашу потребу зустрічатися із замкненими людьми, і пропонувати їм спільноту дружби, таку як АТД. Це шлях Євангелія, а також шлях спільноти «Лярш».

Через деякий час я повернуся в Тролі. Нападів болю в боці більше немає. Я щасливий, що повертаюся до мого фойє з Патріком, Диди, Анізет, Стефані; до цього простого життя зі спільними трапезами і миттям посуду, щасливий ще раз переживати моменти наших святкувань і спільної молитви і з того, що є частиною спільноти, де ми несемо тягарі один одного. Надалі буду продовжувати вести реколекції у «Ла Ферм» – це особлива радість для мене! Також згодом даватиму науку в Парижі з Юлією Крістєвою, з якою написав книгу «Їхній погляд пронизує наші тіні” (доступно тільки французькою). Ця книга є збіркою листів, де кожен з нас міг висловити те, що для нього найдорожче.

У Тролі відбуваються зміни. Станом на вересень 2012 року, Крістін МакГріві стане нашим директором і пастирем після 12-річного перебування на посаді міжнародного віце-координатора. Вона перейме обов’язок від Кароля Окецкі, який вів спільноту з великою компетентністю і відданістю протягом 8 років. Те, що Крістін погодилась взяти на себе цю відповідальність – справжній дар. Вона внесе «міжнародний присмак» в Тролі. Також вона добре знає нашу спільноту, бо 30 років належала до спільноти «Квіз».

Каріоса Кілкомонс скоро залишить нас, щоб стати лідером спільноти «Сикомор» в Шамбері, поблизу французьких Альп. Протягом останніх 22 років вона була тут, в Тролі, тому нам її дуже бракуватиме, але я такий щасливий за неї і за спільноту «Сикомор»!

Для мене цей рік теж буде сповнений нових змін. Зараз мені 83 роки (мені в це важко повірити!). Майбутнє принесе нові слабкості, як і нові дари. Які саме? Жан-Крістоф і Крістін наполягли на тому, щоб я залишив свій маленький будинок, в якому мешкав 36 років і переїхав у невеликий будинок поряд з «Ла Ферм». «Фундація Друзів» спільноти «Лярш» відповідає за ремонтні роботи. Це допоможе мені спокійніше зустрічати нові недуги, які з’являться в мене. Там навіть є ліфт! Поряд з моїм новим будинком буде житло для Оділь Серак, якій довірили місію слідкувати за моїм здоров’ям і моїм старінням… Я зворушений увагою Жана-Крістофа та Крістін до мене, так само як і увагою Оділь і Ради Фундації. Будиночок також матиме вітальню, тому, коли я зустрічатимусь з людьми зі спільноти (з якими жив протягом тривалого часу, з деякими –  протягом 47 років!), я зможу запропонувати чай і невеликий частунок.

Наша спільнота для відкинених розумово неповносправних людей, здається, надихає на творення інших спільнот. У Франції сьогодні утворюються невеликі спільноти для людей з вулиці, для людей з іншими видами неповносправності або з психічними захворюваннями. Ізоляція сприяє стражданню, перебування ж разом – є джерелом радості і безпеки, навіть якщо у відносинах зустрічаються «підводні камені». Якось одна людина вулиці сказала мені: “Соціальні установи хочуть надати мені помешкання, але жити там самому було б просто жахливо”. Очевидно, ці нові спільноти потребують таких лідерів, які б заохочували до спільного проживання нових осіб, були здатні оживити трапези, святкування та зустрічі, особливо тоді, коли виникають неминучі конфлікти.

Новим у цих різних за формою спільнотах, є те, що вони є джерелом зцілення для відкинених людей, яких приймають і для тих, хто з ними мешкає. Ці люди не просто благодійники, що роблять вчинки милосердя для інших, але прості і повні любові помічники, які зціляються життям у стосунках. У тонкій сфері любові і праці на користь миру і справедливості вони відкривають своє місце зростання.

Пророк Ісая проголошував так (58, 7-8): “Чи ж не це – щоб вламати голодному хліба, а вбогих бурлаків до дому впровадити? Що як побачиш нагого, – щоб вкрити його і не сховатися від свого рідного? Засяє тоді, мов досвітня зоря, твоє світло, і хутко шкірою рана твоя заросте, і твоя справедливість ходитиме перед тобою, а слава Господня сторожею задньою!”

Присутність тих, хто почувається обділеним і  взиває про допомогу, будучи на межі, та їх крик про дружбу перетворює нас. Вони пробуджують нашу любов і наше світло. Звичайно, таке життя вимогливе і може довести нас до межі! Але Господь знає, що це того варто. Ісус дійсно тут, прихований у бідних, вразливих і слабких (Мт. 25), присутній навіть тоді, коли Його не впізнають: все, що ми робимо для «найменших» людей, ми робимо для Ісуса. Згодом життя у спільноті стає джерелом життя і єдності між людьми, котрі є дуже різними і котрі на своїх людських і духовних шляхах знаходяться на різних рівнях.

Давайте не будемо вдавати, що життя у спільноті не вимогливе, тоді, коли нам бракує часу на молитву і на поглиблення свого внутрішнього життя. Важко знайти час на релаксацію та оновлення, якого так потребуємо. Досить швидко ми можемо почати більше турбуватися про те, що є «роботою», аніж  про “братню дружбу”. Етті Хіллезум, про яку я часто говорив у своїх листах, понад усе прагнула гармонізувати єднання з Богом та любов і співчуття до інших у таборі Вестерборк, де вона намагалася бути світлом та підтримкою тисячам євреїв, запханих у світ страждань. Вона пише: “У мені є дуже глибокий колодязь. І у цьому колодязі є Бог. Час від часу мені вдається досягнути до Нього. Але частіше Бог захований під камінням і щебенем, які блокують колодязь. Тому ми зобов’язані шукати Його в наших найглибших куточках, під усіма завалами». Вона говорить про те, щоб перебувати в руках Бога і прислухатися до “маленького внутрішнього голосу”, який закликає зупинятися і чекати в присутності Бога. Чи це не той самий голос, проголошений в книзі Одкровення, де Бог говорить: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо мною» (Одкр. 3,20)? Розділити трапезу з Господом означає стати Його другом, стати добрим і співчутливим, як Він.

Знайти гармонію між внутрішнім життям, сопричастям з Богом і братерством з людьми, які є слабкими, дозволити, щоб ці люди нас сформували, щоб діяльність нас не поглинула надто швидко – це для нас виклик. Відкрити, що є тільки одна любов. Хіба це не те, що сказав улюблений учень Іван у своєму листі, “хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить”. Так, це заповідь, яку ми отримали від Нього: нехай людина, яка любить Бога, любить і брата свого (1 Ів. 4, 20).

У моєму останньому листі була згадка про майбутнє видання «Історія «Віра і Світло» (у жовтні, французькою), автором якого є Марі-Елен Матьє: рекомендую вам прочитати цю книгу. Ця історія захоплююча. Адже саме під час паломництва руху «Віра і Світло» 1971 року ми зробили відкриття, що стосунок з слабкою особою є джерелом життя. Ця слабка особа є невід’ємною частиною тіла людства і тіла, яким є Церква. Вона має щось життєво необхідне для цього тіла. Вона, наче яскраве нагадування того, щоб зобов’язати себе йти шляхом любові і прийняти особу, яка є іншою.

Я закінчую цей лист словами про те, як багато я думаю про кожну особу в «Лярші» та «Вірі і Світлі», а також про багатьох друзів по цілому світу. Дуже дякую за ваші листи і за це сопричастя, яке об’єднує нас. Це сопричастя, наче величезна мережа молитви. Так багато людей в нашому світі страждає: ці гіркі, трагічні конфлікти на Близькому Сході, відчайдушно голодні люди, що продовжують голодувати в Центральній Африці та інших країнах.

Я щасливий, що живу, і дякую Богу за роки мого життя. В той час хочу, як і раніше, глибоко єднатися з усіма тими, хто страждає. Як говорить Етті Хіллезум наприкінці одного з своїх листів: «Якби ми лише могли розливатися як бальзам на ці численні рани…”

Бережу вас у  моєму серці,
Жан