Любити, а не осуджувати (Матеріали реколекцій для капеланів з Джо Ворстерманс, 2012 р.)

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

Якщо ми хочемо бути добрими капеланами, тоді нашим завданням є відкрити для самих себе наскільки Бог любить нас. Отже, коли ми глибоко переконані в Божій любові, коли ми проживаємо своє життя у свідомості Божої любові, тоді наше служіння буде плідним.

«І сталось, що часу того Він вийшов на гору молитися, і перебув цілу ніч на молитві до Бога» (Лк. 6, 12).

Я часто задумуюсь над тим, чи не занадто мало часу ми присвячуємо молитві. Чи є у нас такий час, коли ми просто відпочиваємо в Бозі? Зазвичай ми молимося, просячи за тих, хто є важливим для нас, молимося, щоб Бог дав нам сили. Але чи вміємо просто перебувати з Богом – цінувати те, що Він нас любить? Найважливіший дар, який ви, як капелани «Віри і Світла» можете дати людям – це відкривати їм, що ви їх любите: що Бог любить їх і що ви їх любите.

Ми повинні бути прикладом для членів наших спільнот. Якщо ми не віримо, що Бог нас любить, то ніколи не зможемо відкрити цю істину людям. Мені здається, що кожен з нас хоче бути іншим, а не тим, ким є насправді. Ми робимо вигляд, що віримо в те, що Бог нас любить. Ми знаємо, що це є правдою і істиною для інших людей, але маємо великі сумніви, що воно стосується нас. Це є чималою небезпекою для тих людей, яким ми посвячені, позаяк вони дивляться на нас, очікуючи супроводу. Якщо ми хочемо бути добрими капеланами, тоді нашим завданням є відкрити для себе наскільки Бог нас любить. Отже, коли ми глибоко переконані в Божій любові, коли ми проживаємо своє життя у свідомості Божої любові, тоді наше служіння буде плідним.

В Євангелії від Матея читаємо: «І охристившись Ісус, зараз вийшов із води. І ось небо розкрилось, і побачив Іван Духа Божого, що спускався, як голуб, і сходив на Нього. І ось голос почувся із неба: Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав!» (Мт. 3, 16-17).

Ісус не заперечує цього, Він не говорить також, щоб люди не слухали голосу, який пролунав, бо сила, могутність усього, що відбувається далі в житті Месії прямо пов’язана з Йог довірою до слів «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав!». Зверніть увагу, до цього моменту Ісус не розпочинав своє служіння. Цей голос не з’явився аж тоді, коли Ісус був на хресті, мовляв, «Ти Син Мій улюблений, бо Ти добре служив на землі». Цей голос приходить тоді, коли Ісус тільки розпочинає своє служіння. Тут не йдеться про те, що Божу любов треба заслуговувати: «Якщо я добрий священик, добрий капелан, добрий вчитель, тобто добрий, добрий, добрий.., то лише тоді сподобаюся Богові».

Ісус запитує: «Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» (Мт. 16, 26). Це надзвичайне питання. Якщо ми докладаємо всіх цих зусиль, щоб врятувати світ, то цей шлях повинен включати і наше власне спасіння.

Ми не лише покликані любити інших, ми покликані любити також і себе. Найбільшим моїм ворогом з усіх людей, яких я міг би назвати своїми ворогами, є я сам. Я є своїм найбільшим ворогом, тому що мені треба прикласти багато зусиль, щоб повірити, що Господь мене любить.

Коли діти ще маленькі, вони думають, що протилежністю до любові є ненависть. Знаєте, як діти часом говорять: «Я ненавиджу тебе, мамо». Вони не отримали те, чого хотіли, і подумали, що це через те, що мама їх не любить. Саме тому вони у відповідь кричать: «Я ненавиджу тебе, мамо!».

Але коли ми підростаємо, усвідомлюємо, що любов і ненависть не є протилежними. Кожного, кого ми любимо, ми можемо іноді й ненавидіти. Людина, яку я можу найбільше ненавидіти у цьому світі, це моя дружина. І одночасно вона є тією, котру я найбільше люблю у цьому світі. Отже, коли ми виростаємо, ми розуміємо, що любов і ненависть не є несумісними між собою.

Коли ми стаємо дорослими, то розуміємо, що протилежними є любов і відчуження. Найбільш жорстока річ, яку можемо зробити тим, кого любимо, – це віддалити від них нашу любов. Я ніколи не переживаю через те, що люди сваряться, якщо між ними все ще є зв’язок. Може бути важко, але між ними далі є стосунки. Іноді ми з дружиною сварилися. Це важкі моменти, але це нормально, тому що ми й далі поєднані між собою, можливість для пробачення все ще присутня.

У стосунках любові небезпечним є той момент, коли хтось повністю відходить. Коли комусь більше не важливо, що відбувається з іншим. Коли людині стає байдуже.
На духовному шляху протилежним до любові є страх. Страх, що Бог може мене покинути, що Бог може не любити мене. І через цей страх я починаю робити багато деструктивних, руйнівних речей.

У служінні трапляється поєднання любові та осудження. Іноді ми думаємо, що осудження мало б бути частиною служіння. Вважаємо, що нашим завданням є критикувати інших людей, говорити їм, що їхній спосіб життя неправильний і вказувати: «Ось спосіб, в який ти повинен прожити своє життя». Отже, замість того, щоб дивитися на людей очима любові, ми дивимося на них очима осудження. Є погляд співчуття і запрошення і є погляд осуду та відкинення. Часто наш погляд промовляє: «Якщо ти будеш поводитися так, як я хочу щоб ти поводився, тоді я тебе прийму».

Як батько, який виховав чотирьох дітей, я найбільше жалкую про ті моменти, коли я був надто суворий з ними, думаючи, що через це вони стануть хорошими людьми. А чого в ці хвилини найбільше потребували мої діти? Вони потребували не мого осудження, а моєї любові. Я пам’ятаю випадок, коли моя дочка-підліток чекала у передпокої, по неї незабаром мав зайти її хлопець. Вона нафарбувала губи яскравою помадою, одягла коротеньку сукню з великим вирізом. А я їй кажу: «Ти так з дому не вийдеш!». І, звичайно, вона у відповідь: «Ага, ти будеш мені вказувати що я маю робити!».

Ми не усвідомлювали цього, але ми кричали один на одного. А чого насправді потребувала моя дочка у цей момент? Вона хотіла, щоб я пригорнув її і сказав: «Я переживаю, дитино, що твій хлопець буде дивитися на тебе не тим поглядом. Я дуже сильно тебе люблю, і не хочу, щоб тебе хтось зранив. Я хочу, щоб ти знала, що коли повернешся сьогодні додому, то можеш розповісти мені усе, що відбувалося, бо я хочу це знати». Це їй було потрібно, а не те, що я їй дав. У моїй голові було перекручене бачення, що якщо б я був достатньо суворий, то вони б зрозуміли, наскільки я їх люблю. Але діти не бачать любові, за такою поведінкою. Я не можу пригадати жодного моменту, коли суворість і критика породили щось добре. І навіть тепер іноді, я можу критикувати: я думаю, що кажучи суворе, критичне слово, отримаю те, чого хочу. Насправді це прагнення критикувати і осуджувати є глибоко-глибоко в серці людини. І це те, що заважає нам любити.

Я зустрів людей, які мають дар співчуття. Це прекрасно, мати дар співчуття у цьому жорстокому світі. Таким був Господь. Навіть, висячи на хресті, Ісус відмовився говорити будь-яке суворе слово у відповідь. Він навіть просить: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23, 34). Це надзвичайні слова любові: прости їм, бо вони не знають, що роблять.

У моїй спільноті є люди, які були дуже зранені життям. Серед них є одна жінка, яку звуть Кароліна. Перед тим, як потрапити у спільноту, вона перебувала у різних закладах, а також на вулиці, і ніколи не чула слів: «Я люблю тебе». Кароліна настільки зранена, що в ній вже нема жодної сильної емоції. З нею болісно перебувати. Вона занадто делікатна, ніжна, добра. Ця жінка постійно турбується про інших людей. Чому це сумно? Тому що у ній це спричинене надзвичайно великим внутрішнім болем. Любов Ісуса походила з того, що він знав, що Його любить Бог Отець. А ніжність Кароліни походить з глибокої криниці болю. Вона думає, що вона абсолютно нічого не варта. Спільнота потроху намагається допомогти їй зрозуміти її минуле. Я пропубую пояснити їй, що нормальним є іноді висловлювати почуття гніву, злості.

Часто люди осуджують через власну зраненість. Мені здається, що це корінь будь-якого осудження. Мій духівник каже, що всяке осудження походить з ненависті до себе. Якщо я не вірю, що Бог мене любить, то змушуватиму інших думати так само. І ще, я вважаю, що осудження походить з прагнення досконалості. Ми хочемо, щоб інші були досконалими, хочемо, щоб світ був ідеальним. І коли бачимо, що так не є, що вони не досконалі, не можемо з цим змиритися: осуджуємо, критикуємо і поводимось суворо.

Що є важливим, необхідним для нас? Важливо відкрити джерело осудження в нас самих. Якщо ми хочемо любити інших, якщо хочемо бути посланцями любові, то ми повинні знати, що саме заважає нам бути такими. Ми не станемо люблячими тільки очікуючи, що це відбудеться само собою, але ми стаємо люблячими, коли входимо в стосунки з іншими людьми, отримуємо досвід, роздумуємо над цим.

Ми не вчимося любити з книжки, ми вчимося любити через стосунки. А у «Вірі і Світлі» ми наголошуємо на тому, що вчимося любові саме в стосунках з особами з неповносправністю. Та щоб навчитися у друзів того, чого вони хочуть і можуть нас навчити, ми повинні мати з ними стосунки дружби у спільноті.