Недосконалі, але улюблені (Матеріали реколекцій для капеланів, 2013 р.)

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

Вся наша злість — це ненависть до самого себе. Ти не можеш полюбити інших, якщо спершу не полюбив себе.

Тими днями прийшов Ісус із Назарету, що в Галилеї; і був хрищений Йоаном у Йордані. І коли виходив з води, то побачив, як небо розкрилось, і Духа, що як голуб сходив на нього. І голос ізлинув з неба: «Ти єси Син мій любий, у тобі — моє уподобання» (Мк. 1, 9 – 11).

На початку книги Буття читаємо, як Адам і Єва скуштували заборонений плід і сховалися від Бога. Бог приходить ввечері до них, хоче поговорити про те, що сталося, а Адам каже: Почув я Твій голос у раю і злякався, бо нагий я, і сховався (Бут. 3, 10). У цих словах Адама криється таємниця нашого найбільшого страждання. Гріх Адама і Єви полягав у тому, що вони вважали себе богами. Але Бог говорить їм, що вони не боги, а діти Бога. Саме тут відбувається розрив між Богом і людиною. Я люблю робити таку невелику демонстрацію (бере в руки Біблію і показує кілька перших сторінок з книги Буття — прим. ред.): ось як мало місця займає опис того, коли Бог і людина перебували в єдності. А все решта — про те, скільки болю і страждання пережила людина через те, що розірвався її зв’язок з Богом.

Адам чув, що Бог шукає його, і сховався. Він знав, що образив Бога. Він відчув себе нагим. Він захотів того, що не було його. Захотів бути богом. І йому стало соромно. Ви, священики, розумієте, про що я говорю, бо чуєте це від людей, які приходять до вас. Сором, який люди носять в собі, завдає їм найбільших страждань. Люди думають, що вони дуже погані. Вони вважають, що причиною їхніх помилок є те, що вони лихі люди. Про це мені постійно говорять батьки у «Вірі і Світлі»: «Напевно, я зробив щось неправильно, і Бог дав мені дитину з неповносправністю. Напевно, Бог не любить мене, бо подивіться, що Він зробив зі мною».

Найбільше і найглибше страждання, яке переживає людина, — це переконаність в тому, що Бог не може її любити і що інші люди теж не можуть її любити. І часом ми навіть робимо погані речі, щоб довести, що це правда. Я говорю своїй дружині: «Я люблю тебе більше за все на світі». Але вже через десять хвилин можу сказати чи зробити щось, що зранить її. У мене четверо чудових дітей. Інколи я згадую ті слова, які я їм говорив, і думаю, що не один раз я їх образив. І мені соромно. Мені соромно, що діти побачили мене з найгіршого боку. Можливо, я був дуже втомлений, нетерпеливий або ж роздратований і говорив те, що ображало і ранило інших. А що ж відбувається далі? Далі я починаю думати, що я поганий батько, поганий чоловік, що Бог не може мене любити. І що тоді? Тоді я злюся. Я завдаю удар у відповідь. Через те, що я не люблю себе, я не люблю інших.

Одного разу приятель сказав мені, що вся наша злість — це ненависть до самого себе. Ти не можеш полюбити інших, якщо спершу не полюбив себе. Коли я відчуваю себе нагим, коли люди бачать мене справжнього — мені соромно. Тоді я або ховаюся — як Адам сховався — і сподіваюся, що Бог не помітить мене, — або завдаю удару у відповідь.

Інколи моя дружина говорить мені щось таке, що мене ранить. Вона говорить правду про мене. І мені боляче це чути. Але замість того, щоб попросити допомоги, попросити, аби вона підказала мені, як я можу змінитися, щоб виявлялася моя любов, я завдаю удару у відповідь і говорю щось таке, що ранить її. І от ми опиняємося в замкненому колі. А все це походить від сорому. Сором — дуже небезпечне почуття. Тому дуже важливо почути слова, які Бог промовляє до Ісуса: «Ти — Син мій улюблений». Нам важливо знати, що ми цінні. Це те, що Бог промовляє до кожного з нас: «Ви не досконалі, ви не боги, але ви прецінні». Чи можете ви прийняти це? Чи можете ви прийняти те, що ви — «улюблені», попри те, що дійсно робите помилки? Саме таку віру ми бачимо на обличчях друзів з неповносправністю. Вони добре знають, скільки помилок роблять. Вони розкидають і ламають речі, неправильно одягаються. Вони дуже добре знають, що вони не ідеальні. Але щоразу немовби запитують нас: «Хіба я не цінний? Чи ти можеш відкрити для себе моє серце і побачити, що я цінний?»

Кожного разу, коли я дивлюся на друзів, я бачу себе. Я так сильно хочу вірити, що я теж цінний. Можливо, ви вже чули історію, як я допомагав моєму другові Браянові готуватися до сну. Браян — дуже простий чоловік. Ми завжди говоримо про те саме, коли бачимося. Я люблю стояти позаду нього, перед дзеркалом, так, щоб він бачив і себе, і мене. Я йому розчісую волосся. Воно у нього дуже густе. Я кажу йому: «Браяне, в тебе прекрасне волосся». А він відповідає мені, вказуючи на мою лису голову: «Ха-ха, Джо, а в тебе взагалі немає волосся». Йому дуже смішно. Тоді він сміється-сміється. Я далі розчісую його волосся і кажу: «Браяне, ти знаєш, що ти дуже гарний». Браян дуже рідко дивиться на себе в дзеркало. Він не вірить, що він гарний, бо все своє життя, починаючи з того часу, коли він був маленьким хлопчиком, йому говорили, що він поганий. Його мама віддала його в спеціальний заклад, коли йому було три роки. Немає більшого болю, ніж коли тебе відкидає рідна мама. Немає глибшого страждання, ніж знати, що твоя мама не хоче тебе бачити. Наше завдання, як приятелів Браяна, допомогти йому прийняти і повірити в те, що він прекрасний. Я знаю, що глибоко в своєму серці Браян не вірить, що він вартий любові. У цьому його його біль. Ми робимо те, що можемо. Ми кажемо: «Браяне, ти чудовий, ми любимо тебе, ти наш друг». Браян завжди дивиться вниз, коли стоїть перед дзеркалом. Йому не подобається те, що він бачить. Інколи здається, що він не хоче чути цих слів. Його біль дуже глибокий, і йому було б легше почути, що він поганий, бо це підтверджувало б його думку про себе. «Якби я був добрим, моя мама не залишила б мене». Але ми повинні йому це повторювати.

Далі я говорю йому: «Браяне, Бог любить тебе». Інколи я відчуваю, що він хоче відштовхнути мене. Це боляче — чути слова любові, коли думаєш, що не вартий любові. Він наче хоче сказати: «Залиш мене. Іди». Але я продовжую: «Браяне, ти такий прекрасний, я люблю тебе». Потім я кажу: «Добре, час спати». Він відчуває полегшення і йде спати.

Деякі люди настільки розбиті, що не знають, що робити з любов’ю. Браян лягає спати, а я, йдучи додому, думаю собі: «Кому я насправді це говорив?» — Звичайно, Браянові, бо я хочу, аби він повірив, що він вартий любові. Але я знаю, що говорив це також самому собі, бо і мені важко повірити в те, що я вартий любові. У мене було кілька моментів, коли я в це вірив. Але десь глибоко всередині я запитую себе: чи Бог дійсно любить мене таким, яким я є?

Ісус почув слова: «Ти Син мій улюблений» того дня, коли хрестився в Йордані. І тому Він міг прожити те життя, яке прожив. І тому Він зміг на Хресті пробачити тим, які розіп’яли Його. Тому що глибоко всередині Він був абсолютно переконаний, що Бог любить Його і ніщо цього не змінить. Ісус сказав : «Любіть своїх ворогів». Ми зможемо любити своїх ворогів лише якщо полюбимо себе. Ми зможемо перетворити найболючіші моменти в моменти любові. Саме це ми бачимо на Хресті. Ми бачимо найстрашніше видовище: Любов відкинули. Хрест говорить про те, що Любов відкинута. Але та сама Любов на Хресті говорить: «Прости їм, бо не відають, що роблять». Ісус зміг сказати це тоді, коли висів на Хресті і всі покинули Його. Можливо, люди були спантеличені, налякані. Але навіть покинутий, Ісус перетворює момент найбільшого болю в момент любові. Він може це зробити, бо знає, що Бог любить Його.

Часто, коли ми сумніваємося в тому, що Бог любить нас, ми пробуємо отримати її взамін за щось велике: «Якщо я зроблю цю важливу річ, то Бог полюбить мене і всі навколо полюблять мене». Але нам не вдасться виміняти нашу діяльність на Божу любов. Чого нам дійсно бракує — то це переконання, що не потрібно заробляти на Божу любов. Ісус почув слова: «Ти мій Син улюблений» — ще перед тим, як розпочав свою діяльність, перед тим, як розпочав навчати, зціляти, творити чуда. Не потрібно «заслужувати» Божу любов. Ми вже є улюблені. Це глибоко зворушує. І наші друзі з неповносправністю хочуть почути це від нас. Моя дружина запитує мене: «Чи ти любиш мене такою, яка я є, чи мені потрібно щось зробити, щоб подобатися тобі?» Наші друзі стають перед нами в усій своїй убогості, з розбитими тілами, зі слиною, яка часом стікає на підборіддя, і питають: «Чи ти любиш мене? Чи ти будеш моїм другом? Це — крик душі. Ісус теж стоїть перед кожним з нас: «Чи ти любиш мене?» А ми стоїмо перед Ним і кажемо: «Я знаю, Боже, що Ти любиш мене таким, яким я є, з усім безладом мого життя і всіма помилками, яких я припустився».