Оксана Магура: “Лярш – це місце, де я почуваюся щасливою”

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

Інтерв’ю з Оксаною Магу­рою – новообраним провідни­ком спільноти «Лярш-Ковчег» в Україні

Оксано, вітаю Тебе з обран­ням на посаду провідника спіль­ноти «Лярш-Ковчегу» в Україні. Розкажи про себе, звідки Ти ро­дом, де навчалася, чим займала­ся до того, як стала керівником «Ляршу»?

Я народилася в м. Новий Розділ (Львівської області). Піс­ля закінчення школи навчалася у Львівському медичному інсти­туті на фармацевта. Потім протя­гом трьох років жила у спільно­ті «Лярш» у Великобританії. Піс­ля приїзду на Україну працюва­ла в Українському Католицько­му Університету (тоді ще – Бого­словська академія) і паралельно навчалася на факультеті психо­логії в Львівському національно­му університеті ім. Івана Франка. Потім впродовж 7 років в «Ема­усі» – Центрі духовної підтрим­ки осіб з особливими потребами, і останнє моє місце праці – «Ка­рітас України». В «Карітасі» я була національним координато­ром центрів для осіб з особливи­ми потребами. І зараз я у «Ляр­ші».

Як розпочалося Твоє зна­йомство з людьми розумово не­повносправними, з рухом «Віра і Світло» та спільнотами «Лярш»?

Я познайомилася з неповно­справними людьми завдяки Зені Кушпеті. Ми обоє відвідували бі­блійні зустрічі для молоді. Під час однієї зустрічі Зеня запропо­нувала піти разом з нею до родин, в котрих є неповносправні діти, і якось підтримати їх. Мій друг Ві­ктор, з котрим я ходила на зустрі­чі, запропонував зателефонувати до Зені й піти з нею. Тоді ми від­відали декілька родин.

Згодом Зеня почала організо­вувати зустрічі для молоді в Пала­ці Потоцьких. Саме з цих зустрі­чей бере свій початок рух «Віра і Світло» в Україні. Потім була перша зустріч «Віри і Світла». То було в часі Пасхи 1992 року. Там була велика кількість непо­вносправних осіб, які водили хо­роводи, співали гаївки. Спочатку я приходила на зустрічі, бо мені подобалася активна і духовна мо­лодь, яка там була, але згодом, я відкрила для себе неповносправ­них людей і їхній дар. Завдяки їм моє життя почало мінятися.

Потім Зеня організувала по­їздку у Францію на зустріч з Жа­ном Ваньє. Наша група мала мож­ливість побувати в Тролі – міс­ці, де був заснований «Лярш». У «Лярші» в Тролі я відчула вели­кий мир і спокій. Я зрозуміла, що звикла завжди за все переживати, що в моєму житті багато тривоги. Я хотіла наповнитися тим миром, який відчула у «Лярші». Згодом я поїхала до «Ляршу» у Велико­британію і прожила там 3 роки.

Оксано, розкажи про спіль­ноту, в якій Ти жила у Велико­британії. Хто був її засновни­ком? В чому особливість цієї спільноти?

Це була спільнота у Лондо­ні, заснована Терезою Ваньє – се­строю Жана Ваньє. Коли я туди приїхала, Тереза уже не жила у тій спільноті, а працювала ліка­рем у госпісі. Проте вона була великим другом «Ляршу». Її по­мешкання знаходилося через до­рогу від нашого будинку. Раз в тиждень вона приходила до нас на вечерю.

До спільноти у Лондоні нале­жать люди різних конфесій, тому щомісяця на Богослужіння запро­шували іншого священика, і, на жаль, не всі могли приймати Свя­те Причастя. Тереза на кожну Лі­тургію пекла хлібини, які свяще­ник посвячував і роздавав кожно­му будиночку і кожній майстерні. Вдома вони ділилися цим хлібом. Я була першою, хто перейняв від Терези Ваньє цю традицію пекти хліб.

Як вплинуло на Тебе перебу­вання у «Лярші»? Що змінилося у Твоєму житті після зустрічі з особами неповносправними? 

Приблизно в той час, коли я зустрілася з рухом «Віра і Світ­ло», я зустрілася з Богом, тоді по­мінялися мої цінності, пріорите­ти, життєвий шлях. Коли я повер­нулася з «Ляршу» з Великобри­танії, я мала можливість працю­вати фармацевтом – мені пропо­нували хорошу працю, але я зро­зуміла, що така праця може мене затягнути, а я не хотіла цього. Я вирішила не працювати за про­фесією. Я допомагала Зені ство­рювати майстерні для неповно­справних осіб, також працювала в «Емаусі».

Оксано, я чула, як Жан Ва­ньє говорить, що людина прихо­дить у спільноту з різних при­чин, а залишається у спільноті тоді, коли розпізнає своє покли­кання бути у ній. Яким був Твій шлях розпізнання покликання? Що спонукало Тебе далі перебу­вати у «Лярші»?

Важко сказати про якийсь шлях розпізнання. «Лярш» – це місце, де я почуваюся щасливою. Коли я потрапила до «Ляршу» вперше, те що я там побачила від­гукнулося всередині мене. Я хоті­ла спробувати так жити. Коли я уже жила в «Лярші», моя подру­га запросила мене до себе на ве­черю. Вона сказала мені: «Знаєш, Оксано, ти виглядаєш дуже спо­кійною і щасливою».
Я думаю, коли ти відчуваєш себе на своєму місці, це і є по­кликання. А коли ти живеш згід­но свого покликання – Бог тобі завжди допомагає. Я не раз сама у цьому пересвідчилася.

Оксано, зараз Ти є провідни­ком «Лярш-Ковчегу» в Україні. Які завдання стоять перед То­бою? Що є пріоритетом на да­ний час у Твоїй новій праці?

Завдяки с. Лукії (попе­редньому провіднику спільно­ти) досягнуто єдності між різни­ми частинами спільноти і відчут­тя приналежності до одного тіла L’Arche. Надалі, ми хочемо вкорі­нюватись і продовжувати погли­блюватись у духовності Ляршу: наш взаємоперетворюючий сто­сунок і довіра до Бога повинні за­лишатись в центрі всього. Осно­вними завданнями на сьогодні є провадити спільноту «Лярш-Ковчег», допомагаючи членам спільноти зростати у духовному, професійному та спільнотовому напрямках.

Куди рухається «Лярш-Ковчег» в Україні сьогодні?

Основним пріоритетом спільноти на сьогоднішній день є не стільки кількісне зростан­ня, але, перш за все – подаль­ший якісний розвиток і реоргані­зація 5-ти існуючих майстерень, втілення нових програм, продо­вження роботи над уже розпоча­тими новими проектами, зокре­ма новим будиночком тимчасово­го проживання та приміщенням в майбутньому академ-містечку УКУ.

Першим провідником «Лярш-Ковчегу» була сестра Лукія Мурашко ЧСВВ. Вона пе­редала Тобі, Оксано, повнова­ження провідника. Яким був вклад сестри Лукії у становлен­ня «Лярш-Ковчегу» в Україні?

Вклад сестри Лукії, на мій погляд, неоціненний. Вона ство­рила насправді спільноту, а не просто майстерні, чи місця пра­ці. Зараз в «Лярш-Ковчезі» є від­чуття спільноти і приналежнос­ті до великої міжнародної родини “Ляршу”. Сестра Лукія передала мені повноваження і відійшла на півроку від спільноти, але, я спо­діваюся, що вона повернеться, віднайде своє місце у спільноті і буде її частиною. Сестра Лукія є дуже важливою для мене особис­то, і для всієї спільноти.

Оксано, а чим особисто для Тебе є спільнота?

Для мене спільнота – це, най­перше, приналежність. Це міс­це, частиною якого ти є. Коли ти в спільноті – ти відчуваєш відпо­відальність за те, що там відбу­вається, ти прагнеш добра і зрос­тання для всіх її членів. Це також місце зросту. Місце, де кожен має можливість зростати, розвива­тись і ділитись своїми дарами і
талантами.

Оксано, зараз Ти є провідни­ком організації «Лярш-Ковчег» і водночас членом спільноти «Лярш-Ковчег». Як Тобі вдаєть­ся поєднувати ці дві речі?

Це непросте питання. Перед тим, як розпочати свій мандат, я мала можливість поспілкуватись з провідниками різних спільнот «Ляршу» і задавала їм те саме питання. Відповіді були дуже різ­ними. Мені, як керівнику, часом доводиться приймати нелегкі рі­шення, ставити межі, а, разом з тим, у спільноті ми покликані бу­дувати стосунки дружби, любові та підтримки. Не маю однознач­ної відповіді на це питання. На­разі, намагаюсь знайти свій шлях.

Чого Тебе навчила дружба з неповносправними людьми? Яким, на Твою думку, є їхній дар і покликання?

Вірю, що кожна людина – це прояв Бога на Землі. Кожен є цін­ним і неповторним. Кожен має свою неповторну місію і свої дари. Особи розумово неповно­справні мають «дар серця». Дар відкривати до любові і перемі­нювати людські серця. Можливо, це прозвучить дивно, але своєю присутністю вони, справді, ро­блять цей світ трошки добрішим і гуманнішим.

Розмовляла Лідія Москаль