Особливе батьківство

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

 Без сумніву, кожен може розповісти про місце і роль у сім’ї матері, батька чи дитини. Але якщо ми розпочнемо розмову про сім’ю, у якій є дитина з особливими потребами? Тут з’являються мовчання, страх, сумніви. Часто такі сім’ї є неповними. Буває, що чоловіки через страх, шок чи будь-які інші причини зрікаються свого батьківства. Таке може бути і з матір’ю. Проте я не лякаю вас важкою розмовою про труднощі прийняття неповносправної дитини у сім’ї. Я роблю цей вступ для того, щоб разом із вами подумати про роль чи радше місію тата в сім’ї, де виховується дитина з особливими потребами.

З батьківством пов’язана важлива для центру «Емаус» подія, яка відбулася у травні. Як вам вже відомо, однією з місій центру «Емаус» є підтримка сімей, у яких виховується дитина з особливими потребами. Досвід показує, що така сім’я загалом та кожен її член зокрема потребують особливої духовної та психологічної підтримки. 11-12 травня центр «Емаус» вперше організовував «Вікенд підтримки для татів дітей з особливими потребами». Допомагали в організації і проведенні цього вікенду представники Навчально-реабілітаційного центру «Джерело» – координатор проекту «Батьки для батьків» Людмила Аннич, матір Насті, яка пересувається на візку, та соціальний педагог Оксана Винярська, яка має багаторічний досвід спілкування із сім’ями, у яких росте дитина з особливими потребами.

Насамперед найважливішим завданням вікенду підтримки було принаймні зібрати в одному місці і в один час чоловіків, які є батьками дітей з особливими потребами заради спілкування, поділитися  досвідом, пізнати самого себе і своє місце в сім’ї та просто познайомитися. Це не був тренінг чи семінар, це був радше відпочинок, під час якого батьки могли говорити про все, що стосується їхніх сімей, їхніх радостей і проблем. Вже від моменту приїзду в Брюховичі (Львівська область), де власне батьки провели вікенд, вони розпочали активне спілкування, знайомство і обмін життєвим досвідом. І я з упевненістю кажу, їм справді є що розказати і чим поділитись, але через певні стереотипи, які існують в суспільстві чи навіть боязнь вони рідко виходять до більших груп людей, вони рідко говорять публічно.

Під час вікенду підтримки вони ділились думками про місце кожного члена сім’ї у колі родини, про стосунки, про страхи і досягнення. Було також багато справжніх хвилювань, емоцій та свідчень. Наприклад, Крістіна Анґлєс д’Оріак розповіла про свого брата Матіаса, у якого був аутизм, про стосунки в сім’ї і про те, як батьки приймали свого сина і виховували інших дітей. Людмила Аннич ділилась своїм досвідом виховання доньки і досвідом контакту із суспільством. Ще батьки говорили про вирішення проблемних питань підготовки до невідомого майбутнього, прийняття суспільством таких осіб, їх статевість та поширення ідеї про цінність життя неповносправних осіб.

Як-не-як але вийти в інше середовище і відкрити свою сім’ю світові, зустрітися з труднощами чи навіть неприйняттям потребує відваги. Саме цю відвагу потенційно має кожен батько. Ми звикли покладатись на його мужність і силу, в ньому ми знаходимо захист і підтримку, ми рідко бачимо прояви його слабкості чи чутливості проте саме він – наш тато, татусь, батько може навчити нас людяності, чутливості, відкрити нам світ і нас для світу, навчити нас справедливості, чесності. Вони, татусі, покликані показати своїм дітям образ Бога, який є милосердним, люблячим, справедливим, Бога, який відкриває нам правду про самих себе. Татусі, які отримали місію любити, виховувати і піклуватись про неповносправних дітей покликані відкривати світові свою дитину і таким чином вчити людей приймати людську слабкість, долати страх перед осудом і надмірним жалем. Такі татусі можуть бути живими прикладами для наслідування. Можливо тато сам до кінця цього не усвідомлює, але він своїм прикладом любові до дружини, до дитини з особливими потребами та інших дітей вчить світ величних чеснот любові, вірності та милосердя. А діти з особливими потребами зі свого боку вчать своїх батьків приймати сповна  людську крихкість, і цей факт прийняття є одним із показників людяності.

Вікенд став своєрідною емоційною розрядкою для татусів. Адже вони могли спільно готувати шашлик у суботній вечір, прогулюватись лісом і при цьому невимушеного говорити про свою сім’ю, роботу, таланти і особливості дітей. У Брюховичах учасники ще зустріли Блаженнішого Любомира Гузара і мали нагоду неформально поспілкуватись із ним. Під час розмови владика наголосив: «Проблемою є те, що надто мало говорять про обов’язки батька і ще батьки мало часу віддають своїм дітям, своїм сім’ям». І він так описав роль батька: «Батько повинен бути з дітьми. Батько і мати – це спілка. І вони разом виховують дітей. Діти виховуються на прикладі своїх батьків. Батько – це авторитет. Навіть якщо батько тільки вислуховує дитину, то цим він вже залишає добрий слід у своїй дитині».

Мужністю є те, що ці батьки готові відкриватись, спілкуватись і вчитись жити, вони готові прийняти слабкість своїх дітей і навіть свою слабкість. Проявом їхнього героїзму є сміливість у боротьбі зі страхом перед смертю, у боротьбі зі страхом перед людським осудом чи неприйняттям, у боротьбі за права дітей, у когось навіть у боротьбі за життя своєї дитини. Але є і труднощі, наприклад, брак справжнього спілкування з дружиною, брак часу для дітей, фінансової підтримки. Як ми розуміємо місія батька велична, навіть у своїй простоті. Не можемо дозволити, щоб його роль зводилась лише до фінансового забезпечення чи фізичної допомоги.

Батьки покликані відкривати окремій людській спільноті, суспільству чи навіть світові правду про своїх дітей, правду про їхню особливу місію вчити людей жити у любові, правді і радості. Навіть через слабкість чи страждання люди з особливими потребами здатні показати це світові, але для цього їм потрібне міцне батьківське плече, яке їх підтримає і захистить.

Наталя Юрах