Отець Вєслав Балєвський: «Наша вбогість може стати джерелом сили»

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

Інтерв’ю з о. Вєславом Балєвським CSMA(орден михайлітів), капеланом спільноти «Віра і Світло» (Краків, Польща), котрий проводив у Львові в жовтні 2010 року реколекції для капеланів.

  Отче Вєславе, як називається ваша спільнота? Скільки часу ви є у русі «Віра і Світло»?

Моя спільнота називається «Мілусіньци». Таким словом в Польщі називають маленьких дітей, яких дуже люблять. Спільнота має 21 рік. Минулого року ми мали ювілей, велике святкування. Я належу до руху «Віра і Світло» 19 років, а до моєї спільноти 17 років.

Як змінилися Ваші погляди на життя після зустрічі зі спільнотами  «Віра і Світло»?

Думаю, приналежність до спільноти «Віра і Світло»  допомогла мені перемінити моє мислення про розум. Бог дав мені спільноту якраз тоді, коли я переживав кризу в моєму покликанні. Тепер я розумію, що це був великий Божий дар.

Хтось колись сказав, що часом Бог закриває нам двері, але відкриває вікно, дає нову можливість. Для мене спільноти «Віра і Світло» стали таким вікном, поглядом на нову реальність. Я зрозумів, що Бог дав мені розум, як дар, але я не можу  тільки на ньому будувати своє життя, і що тут йдеться про щось інше. Це допомогло мені по- іншому розставити ієрархію певних речей в моєму житті. Також це допомогло мені наново поринути в моє згромадження, бо в той час я серйозно задумувався щодо мого священства, тоді переді мною стояли такі дуже глибокі, фундаментальні питання.

Спільноти допомогли мені знову відновити обітницю Богу, наново зустрітися з моїм згромадженням, зі священством. Допомогли побачити, що священик має бути провідником віри, а не тільки особою, котра управляє і  все вирішує. Спільноти допомогли мені зрозуміти, яким має бути служіння капелана. Я завжди з повагою ставився до мирян, але спільноти «Віра і Світло» допомогли мені відкритися на на ще більшу довіру до мирян. Я зрозумів, що не мушу все вирішувати сам. Це допомогло мені побачити моє священство трохи в іншому світлі.

Це, насправді, змінилося в мені, я зміг по іншому побачити Церкву. Церква є спільнотою різних осіб, котрі наділені різними дарами і ми всі є потрібні один одному. Таким був дар «Віри і Світла» для мене.

Отче Вєславе, що саме спонукало Вас вирішити залишитися в спільноті?

Думаю, що у своєму житті ми боїмося бути собою, часто вдягаємо маски. В осіб з неповносправністю таких масок нема. Вони або люблять когось в даний момент, або ненавидять. І я ціную таку правду і простоту в їхньому житті, це для мене багато значить. Неповносправні особи самі живуть без масок і допомагають нам зривати маски.

Кожен з нас, незалежно від того, хто він є і скільки має років, потребує близькості, чутливості. Я є священиком латинського обряду, живу в целібаті, і також потребую чутливості. І коли хтось з «друзів» (осіб розумово неповносправних) підходить до мене і гладить мене по обличчі – мені це дуже потрібно, така простота, такий вияв любові, без страху «хто що подумає».

Мабуть, саме це затримало мене в спільноті – любов, дружба, котру я приймав. Кожен цього потребує, і я цього потребую, і я отримав це у спільноті.

 Отче Вєславе, чи можете щось розповісти про «друзів» (осіб неповносправних) зі спільноти, може про якусь конкретну особу, яка мала вплив на Ваше життя?

Важко вибрати когось одного, бо є багато осіб дуже близьких мені. У моїй спільноті є три такі хлопці – Григорій, Христофор і Адам. Кожен з них має різні обмеження. Розкажу про Григорія.

Якщо подивитися на обличчя Григорія, то не можливо зразу помітити, що він є неповносправною особою. Я знаю його вже 17 років і весь цей час борюся з його позицією –  він не приймає своїх обмежень. Його неприйняття себе є великою проблемою в їхній сім’ї.

Григорій весь час мріє про те, що буде ходити. Спочатку ми заохочували його до реабілітації, втікали від правди щодо нього. І зараз він перебуває в глибокій депресії. Йому 29 років і він не хоче бути у спільноті. Часом він приходить, але перебування між людьми є для нього великою проблемою.

Колись він переживав такі моменти, коли хотів вчинити самогубство – намагався впасти з ліжка, наскільки міг,  допомагав собі руками. Це були дуже важкі для мене моменти, бо ми дуже багато розмовляли, а він далі хотів скривдити себе. Я його піднімав і знову клав на ліжко.

Незважаючи на такі важкі ситуації, ми надалі є друзями.  Я не завжди можу його відвідати, і, думаю, він має претензії до мене з цього приводу, але цей зв’язок і ця боротьба нас з’єднали.

Думаю, що про багатьох людей варто  було б згадати, але розповідаю про стосунки з Григорієм, бо вони є для мене не тільки милі і гарні, але також і важкі.

Що би ви хотіли сказати до священиків – капеланів спільнот на Україні?

Хочу поділитися з ними. Часто думаю, що священикам здається, що мусять бути дуже сильними, все знати, мати відповіді на всі питання, мають завжди бути в порядку (я теж раніше так вважав).

Я зрозумів, що можу  ділитися не тільки, тим, що відкривав, що було незвичайне, пов’язане з Богом, з Євангелією, але можу також сказати в спільноті, що я чогось не знаю, не вмію знайти відповіді, я відважився ділитися своєю власною слабкістю. Очевидно, я не говорив про це цілому світу, а тільки певним особам в спільноті. Я побачив, що не втрачаю, коли признаюся в своїй слабкості, але, як не парадоксально, отримую.  Люди мають більшу повагу до мене, коли я кажу, що не можу чогось зробити, бо я слабкий, коли відважуюся попросити про допомогу. Вони  побачили, що я не тільки той, хто може зі всім справитися, але я є тим, хто потребує допомоги. Думаю, що для священика це є важливе мистецтво – навчитися говорити про свою слабкість, побачити власну вбогість, яка може стати джерелом сили.

Що ви любите робити у вільний час?

Я люблю бути близько до Слова. Біблія є для мене дуже важливою, вона веде мене. Звичайно, я є тільки людиною, і часом є не дуже вірний Слову, читанню Біблії, але перебування в  Слові є для мене улюбленим заняттям.

Я люблю казки, і не тільки через те, що можу їх  використати в душпастирській праці, а просто люблю їх. Люблю читати. Навіть з собою привіз деякі історичні книжки.

Люблю дивитися фільми, хоча маю мало часу, щоб піти в кіно.

Розмовляла Лідія Москаль

(жовтень, 2010 р.)