Марія Курій: «Я не могла повірити, що це можливо»

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

Пані Маріє, розкажіть, будь-ласка, читачам нашого Вісника, про своє знайомство з Зенею Кушпетою, засновницею Центру «Емаус», а також з самим Центром.

Наше знайомство з центром Емаус розпочалося з майстерні «Назарет» при парафії Різдва Пресвятої Богородиці, що на Сихові, на яку мій син Остап почав ходити близько 7 років тому.

З Зенею Кушпетою ми познайомилися набагато раніше. Зеня була тою особою, котра перевернула мою свідомість. Вперше я побачила її на зборах товариства «Надія». Вона прийшла туди і почала розказувати про неповносправних дітей, як вона їх любить, піклується про них, що вони ходять разом в театр, в цирк, що вона радіє такими дітьми. Я сиділа, слухала і не могла повірити, що це можливо. Раніше мою дитину крім моєї родини ніхто не сприймав – ми пробували влаштувати Остапа в садочок, але нас не прийняли, в школу також не змогли потрапити. Поруч з нашим будинком є школа і кожного року, першого вересня, під час урочистої лінійки я обливалася слізьми, бо не знала, що мене чекає.

Уже 7 років Остап відвідує майстерню «Ляршу». За цей час він дуже змінився, просто на очах почав розкриватися. Працю в майстерні він трактує дуже серйозно, як справжню роботу. На майстерні він має можливість спілкуватися з друзями і асистентами (Остап дуже любить і потребує спілкування), працювати і молитися.

 Мені відомо, що Остап відвідує зустрічі для молоді, котрі організовує «Емаус», а також працює в УКУ як волонтер.

Так, це розпочалося минулого року. До них на майстерню прийшла Уляна Рой і запросила усіх на вівторкові зустрічі для молоді. Остап дуже зацікавився і почав їздити на ці зустрічі. Вдома розповідав, що йому дуже подобається. Зараз він уважніше став прислухатися до розмов, до слів інших людей. Остап дуже любить всім допомагати. На тих зустрічах в УКУ він завжди розставляє крісла, роздає всім пісенники. Також Остап допомагав в ректораті УКУ, як волонтер –  клеїв марки на листівки, допомагав з кореспонденцією.

 Чи потрібні, на ваш погляд, такі центри духовної підтримки, як «Емаус», сьогодні в нашому суспільстві?

Однозначно, такі центри потрібні. Я пригадую себе багато років тому, мені дуже бракувало духовної підтримки. В той час коли Остап народився і був дуже маленький, я не мала ніякої підтримки, було дуже складно. Думаю, що всі батьки через це переходять. Був такий період в житті, коли, я будучи зовсім молодою жінкою, сідала ввечері в крісло і думала:  «Господи, я змучилася жити». Це дуже страшно. Стан фізичної, моральної, духовної втоми. Ніхто тоді мене не питав: «Як ти себе почуваєш?», «Чи тобі важко?». Тоді мені цього дуже бракувало.

 Говорячи про людей неповносправних, ми часто говоримо про їх дар для Церкви та суспільства. В чому полягає особливий дар Остапа для вас і вашої сім’ї?

Завдяки нашому Остапу ми познайомилися з багатьма хорошими людьми, були на реколекціях, пережили духовну віднову. Я радію, коли бачу молодих людей, котрі працюють з нашими дітьми, діляться з ними любов’ю.

Ми з чоловіком колись сприймали неповносправність нашого сина як проблему. Але тепер розуміємо, що завдяки Остапові, завдяки дару неповносправності ми прийшли до Бога, до зовсім іншого розуміння, ніж мали колись. Фактично Остап привів нас до Бога. Ми ходили до церкви. Але то був рівень традиції. Завдяки Остапу наша сімя стала набагато міцнішою. Ми віримо, що будь-яку складність зможемо подолати.

 Що би ви хотіли побажати «Емаусу» на його десятиріччя?

10 років – це вже поважний вік. На наступних 10 років хотіла би побажати працівникам Центру «Емаус» плідної праці у всіх напрямках – для друзів, батьків та приятелів. Щоб багато людей завдяки праці «Емаусу» могли доторкнутися до божественних речей. Бо у всій його діяльності справді  присутній Бог і тільки на Ньому тут все тримається.

Бажаю зростати, розвиватися, відкривати для людей дар осіб неповносправних.

 

Розмовляла Лідія Москаль

(літо, 2011 р.)