Мирослав Сора: “Творити музику – це покликання, це служіння…»

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

Вечір-презентація книг Жана Ваньє «Потойбіч депресії» та О. Романчука «Коли вам сниться музика», що відбувалась 9 грудня 2010 р.  став для всіх присутніх великим святом душі. Під час презентації особливу насолоду і захват подарували музичні етюди двох львівських музикантів – скрипаля п. Мирослава Сори та акордеоніста п. Мирона Остюка. Після презентації глядачі захоплено ділилися враженнями.  Всі присутні відчули, як ці звуки скрипки та акордеону зверталася до душі, пробуджували давні дитячі мрії… Кожен відчував себе таким вільним! І, мабуть, такий ефект і унікальність цієї презентації в тому, що одночасно поєднувались прекрасна музика і радісна, щира присутність наших неповносправних «друзів». В унісон музиці, вони промовляли своїм неймовірно-прекрасним внутрішнім світом. Це поєднання по-особливому  торкнулося  душі кожного з присутніх.

Надзвичайно приємні спогади залишила й розмова із скрипалем п. Мирославом Сорою –  своєю відкритістю, простотою, неймовірною глибиною.

 –          п. Мирославе, Ви – непересічна, надзвичайно цікава і  творча особистість. Тому цікаво було б дізнатися про Ваш музичний творчий шлях, про етапи Вашого формування як музиканта. Отож, як відбувалось Ваше перше знайомство з музикою?

Музику всі чують з дитинства. Це чуття зазвичай передається від батьків. Звичайно, є діти особливо талановиті. Але якщо почитати історію музики, поцікавитись біографією композиторів, то можна зробити висновки, що немає такого раптового потягу до музики. Музика – це покликання, це служіння…  До музики як мистецтва треба мати дар. В мене це передалось від батька. Мій тато був скрипалем-самоуком, музикантом-аматором  у своєму селі, в дитинстві я часто спостерігав за ним, коли він грав.   Власне ця чутливість до музики  – від нього. Вроджений талант важливий, але при виборі  шляху, важливу роль відіграє також спадковість.

Стати музикантом – то надзвичайно складний процес. Я народився і навчався у Львові, а це –  значний  центр музики в Україні. Саме у Львові навчання скрипковій майстерності стоїть на високому рівні. Спочатку я вчився в музичній школі. Потім – в Львівській музичній академії ім. М.Лисенка. Після закінчення працював у філармонії, грав у симфонічному оркестрі, в народних і камерних колективах, вокально-хореографічному ансамблі «Галичина» (саме з ними я об’їздив півсвіту). Зараз працюю у школі ім. С.Крушельницької. Вже 20 років.

Зі скрипкою не розлучаюся із семи років. Кожна досконалість вимагає багато роботи. Щоб навчитися грати на скрипці потрібно 17 років. І вдосконалюватись ціле життя. То, направду, довгий шлях.

 Звідки Ви черпаєте натхнення для нових сил, для свіжості тієї музики. Чи є у Вас своя муза?

Муза – то сама скрипка і… музичні твори, в яких дуже багато натхнення.

 На яких світових сценах Ви виступали і які країни викликали найбільше вражень?

Об’їздив з гастролями півсвіту – Австралію, Канаду, Америку, Англію, Голландію, Францію, Бельгію… Всіх не перелічити… Часто виступали для української діаспори. Куди б ми не їхали, де б не виступали, нас всюди дуже добре приймали. Особливо запам’яталась Іспанія. Іспанці так люблять і так емоційно реагують на музику! Сприймають її щиро, як діти: слухаючи, просто сіяють.

– Чи маєте Ви досвід спілкування з особливими людьми – розумово-неповносправними? І якими бачите їхнє місце  в суспільстві?

Більшу частину свого життя я прожив при Радянському Союзі, а тоді на вулицях рідко можна було побачити осіб неповносправних, в той час до них було дуже погане ставлення. Це аж тепер потрошки починають привертати увагу до людей з особливими потребами, їх підіймати, щоб зробити нормальними,  рівноправними членами суспільства.

Кожного разу, коли ми приїжджаємо в якусь країну – даємо концерти для пристарілих і неповносправних людей. Вони по-справжньому вміють слухати, так насолоджуються тією музикою! Такі самі люди, як і ми… По всьому світу… Тільки там до них відношення дуже дбайливе і уважне. Порівняно із країнами, які я відвідав, в Україні – лише маленька оаза..

Спілкування з особливими людьми – гарний показник людини. Ставлення до них виявляє, якою людина є насправді, яка вона всередині. Несприйняття і погане ставлення до неповносправних людей лиш показує наскільки вона закріпачена і обмежена, черства чи  душевно сліпа… Неповносправні люди особливо щиро сприймають музику. Бо вони – щирі, як і музика, що не терпить фальші. Що фальшиво – то ріже вухо. Так само і в людях… Але в людях це часто непомітно…

 – Перша реакція людей, які не мають тривалого досвіду спілкування з неповносправними людьми – це часто  страх. А Ви так легко і невимушено спілкувались з Мироном. Вразило те, що Ви старалися заграти його улюблені мелодії –  музику, яка звучить в його прекрасному серці… Звідки така чутливість до потреб особливих людей?

В житті я не так часто стикаюся з такими людьми, проте, щодня працюю з дітьми – від 6 до 11 р. Я дітей страшенно люблю за їх справжність, простоту і любляче серце.  А люди неповносправні – такі самі  безпосередні й щирі, як і  діти. Так само й Мирон… В нього таке ж дитяче сприйняття світу, яке мені  дуже близьке.

 Ваші враження від презентації…

Я зворушений цією презентацією. Все так гарно було підготовлено, представлено. То так потрібно. Для таких людей і для нас. Презентація була дуже гармонійно складена. Слова, виступи друзів, багато музики. Де закінчувались слова –починалась музика…

Музика потрібна кожному, особливо для людей з особливими потребами. Бо це той тонкий рівень, який зданий відчувати і розуміти кожен. Адже музика – це богоугодна праця, мистецтво, що найближче до Творця. Для людей з особливими так приємно грати! Бо справді видно, що їм та музика потрібна,  що для них це одне з великих радощів життя!

 Розмовляла Анна Бойко

(зима, 2011р.)