Ганна Косів: “Тільки в Господі моя радість”

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

Тільки в Господі моя радість,
Тільки в Господі мир,
Тільки в Господі ми є сила,
Він поруч з нами, Він чує нас.

Треба, напевне, впасти зовсім низько, треба втратити все, щоб перестати покладатися на свої сили, а навчитися повністю дові­ряти Богові, повірити в Його без­межну любов і віддати своє жит­тя в Його руки. І тоді стаєш свід­ком неймовірних щедрот, які Бог так охоче і мудро дає тим, які на Нього уповають. Бо коли втрачаєш здоров’я, і стоїть питання життя і смерті, то дійсно втрачаєш усе, всі твої зу­силля і плани остаточно вислиза­ють з рук.

Коли після років поневірянь по лікарях я їхала до Києва в надії на те, що ситуація проясниться, подзвонила моя товаришка Оля іще раз нагадала мені про важли­вість молитви, а особливо читан­ня Святого Письма. Тоді ж я твер­до вирішила жодного дня не про­пускати читання Біблії і продо­вжувати роздумування над неве­ликими уривками. Вже раніше я взялася за Новий Завіт, підкрес­люючи місця, які особливо зво­рушували. Останнім часом таких місць було небагато (я саме чита­ла послання апостолів), але (те­пер я розумію, що зовсім неви­падково!) дуже часто ключови­ми словами в них були слова «віра» і «довготерпеливість». Київські лікарі констатували в мене рецидив раку. І от, коли я відкрила ввечері Євангеліє, по­чалося моє спілкування з Бо­гом. У мене було таке відчут­тя, що ця книга ожила, як ото буває у фільмах, коли розгорта­ється якесь старовинне писан­ня, над ним прокочується сяй­во, і воно починає промовляти. Саме того дня в Києві я про­читала у своєму кишеньково­му Євангелії розділ з Послан­ня апостола Павла до євреїв під назвою «Кого Бог любить, того й карає»:«Тож і ми, мавши навко­ло себе велику таку хмару свід­ків, скиньмо всякий тягар та гріх, що обплутує нас, та й бі­жім з терпеливістю до боротьби, яка перед нами, дивлячись на Іс­уса, на Начальника й Виконав­ця віри, що замість радости, яка була перед Ним, перетерпів хрес­та, не звертавши увагу на сором, і сів по правиці престолу Божо­го. Тож подумайте про Того, хто перетерпів такий перекір проти Себе від грішних, щоб ви не зне­моглись, і не впали на душах сво­їх. Ви ще не знемагались до кро­ви, борючись проти гріха, і забу­ли нагад, що говорить до вас, як синів: «Мій сину, – не нехтуй Гос­подньої кари, і не знемагай, коли Він докоряє тобі. Бо Господь, кого любить, того він карає, і б’є кож­ного сина, якого приймає»! Коли терпите кару, то робить Бог вам, як синам. Хіба є такий син, що батько його не карає? А коли ви без кари, що спільна для всіх, то ви діти з перелюбу, а не сини. А до того, ми мали батьків, що кара­ли наше тіло, – і боялися їх, то чи ж не далеко більше повинні кори­тися ми Отцеві духів, щоб жити? Ті нас за короткого часу карали, як їм до вподоби було, Цей же на користь, щоб ми стали учасника­ми Його святости. Усяка кара в теперішній час не здається поті­хою, але смутком, та згодом для навчених нею приносить мирний плід праведности!»

Ці слова були сказані явно до мене; в них Господь і поперед­жав мене про майбутні випробу­вання, і заохочував до мужнос­ті, і говорив про свою підтрим­ку, і давав надію. Відтоді Він за­вжди говорив мені саме ті сло­ва, які були мені конче потрібні саме в той момент, давав відпо­віді на мої питання і сумніви. Ба­гато років я займаюся науковою працею, тож знаю ціну фактам та об’єктивній інформації – те, що зі мною відбувалося, не перестава­ло мене дивувати. Як це можли­во, щоб, читаючии Біблію за по­рядком, а не вибірково, я щодня отримувала потрібну відповідь? І як пояснити, що ця «розмова» по­чалася саме тоді, на новому етапі мого життя?

Моя кишенькова Біблія, крім розділів, поділена ще на малень­кі підрозділи, кожен з яких має назву. І моє спілкування з Богом виглядало так. Коли я вдень пи­тала Бога, що маю робити, під­розділ, який наспів був мені до читання, називався «Накази про праведне життя» (починається словами «Тому то опущені руки й коліна знеможені випростуй­те…»). Коли моя віра хиталася, я відкривала Євангеліє, і роз­діл звучав «Просіть у Бога з ві­рою» («Але нехай просить з ві­рою, без жодного сумніву. Бо хто має сумнів, той подібний до морської хвилі, яку жене й ки­дає вітер. Нехай бо така люди­на не гадає, що дістане що від Господа…»). Коли моя молитва тратила пильність і ставала роз­хлябаною, мене ввечері чекав під­розділ про те, що хоч наш Бог без­межно добрий, Він водночас мо­гутній і грізний, і це мене відразу дисциплінувало в розмові з Ним. Одного разу, розмовляючи по те­лефону з товаришкою, я осуди­ла одну нашу спільну знайому. Я не надала цьому жодного значен­ня, поклала трубку і раптом від­чула, що мені робиться недобре. Поміряла температуру – 38 граду­сів. Пів дня я пролежала в ліжку, а тоді вирішила, що треба хоч чи­мось зайнятися. Біля мене на сто­лику лежав Новий Завіт, і я вирі­шила подивитися, яке читання че­кає на мене сьогодні. Це був ма­ленький підрозділ всього на два стихи. Він називався «Хто по­божний». Його слова були як грім з ясного неба: «Коли ж хто гадає, що він побожний, і свого язика не вгамовує, та серце своє обма­нює, – марна побожність того…». Я відмовила дві вервиці, і в мене відразу спала температура. Гос­подь виховував мене, наставляв, підтримував. Коли я дійшла май­же до кінця Біблії, то мені спало на думку, що навряд чи буде щось нового для мене в моєму читанні на цей день, оскільки Бог так ба­гато всього сказав мені за остан­ній час. Того дня у мене в голо­ві настирливо «крутилася» пісня «Прославлятиму Ісуса всім сер­цем, з усіх сил…». А коли ввече­рі я сіла за Святе Письмо, три під­розділи підряд були присвячені прославі Бога: «Тварини і стар­ці співають Агнцеві нову пісню», «Ангели прославляють Агнця, Іс­уса Христа», «Уся вселенна про­славляє Сидячого на престолі й Агнця». Так я відкривала для себе силу молитви прослави…

Після Києва я поїхала на лі­кування до Франції, і читання останнього розділу Біблії неспо­дівано збіглося з останнім днем мого перебування там. І не пора­хувати, скільки ще було таких збі­гів – ні не збігів, а проявів Божої благодаті!

Коли мені в Києві робили зондування – процедуру дово­лі нескладну для відносно здоро­вої людини, – то запропонували, з огляду на мій важкий стан, за­гальну анестезію. Я відмовилася, і тоді мене огорнув спочатку гір­кий жаль, а потім страх. Я лежа­ла в паніці й думала про те, що мені вже цього забагато, що я не витримаю. І тоді в моїй в голові дуже чітко і виразно прозвучали слова: «Не бійся. Всі святі на тво­єму боці». І ще я згадала, що там десь в коридорі сидить моя мама і молиться за мене, і мені справ­ді стало зовсім легко. Це було не­ймовірне пережиття.

Господь втішав мене в най­важчі хвилини, як малу дитину. Одного вечора мені було дуже гірко і важко, і я молилася, щоб Бог якось розрадив мене. І тоді вночі мені наснився сон, що ні­бито я в селі, звідки тато родом, всюди якесь лихо і скрута, а мені мій стрийко Ігор подарував коро­ву, і я йду на зарінок її пасти. А всюди весна, течуть чисті води, а моя корова така гарна-гарна. І мені так добре було! А ще я тоді вві сні розсміялася і сказала: «Ну ти, Господи, і придумав спосіб мене розвеселити!»
А десь пів року тому я їздила в Мукачево до сестри Ліді. Вона з Індії, перенесла важку хворобу, яку лікарі вважали невиліковною, але Господь чудесним способом зцілив її. Відтоді вона сама отри­мала дар зцілення. Сестра помо­лилась наді мною, дала мені «до­машнє завдання» і сказала при­їхати через два тижні. Я була в дуже важкому стані, тому постій­но відкладала поїздку, а коли зро­зуміла, що таки не зможу приїха­ти, вирішила подзвонити і попро­сити про молитву. Сестри Ліді якраз не було вдома, і вона мала повернутися до Мукачева лише за пару місяців. Проте я постійно пам’ятала про неї і думала бодай зателефонувати. Збираючись на лікування до Франції, я виріши­ла, що подзвоню в день від’їзду. І саме в цей день до мене зателе­фонувала моя товаришка Крісті­на і спитала, чи я би не хотіла зу­стрітись з однією сестрою з Індії, яка має дар зцілення і яка зараз є в УКУ. Я спитала, чи вона часом не називається Ліді. Крістіна відпо­віла, що так. Того ж вечора вона привела сестру Лідію до мене до­дому! Я розповідала Ліді про моє спілкування з Богом, вона усміха­лася, і казала, що пережила щось дуже подібне, коли хвороба здо­лала її. Це була справді милість Божа!

Благодать Божа щедро лила­ся на мене через багатьох людей, які молилися за мене і старали­ся мене підтримати. Крім того, я зрозуміла наскільки всі ми, хрис­тияни, пов’язані між собою і на­лежимо до однієї пастви нашо­го Господа. Коли ми з чоловіком шукали у Франції житло, знайо­ма Крістіни, француженка Анна-Лаура, радо зголосилася нам по­могти. Як потім виявилося, її ді­дусь приятелював з митрополи­том Андреєм Шептицьким, і ми­трополит під час війни передавав дідусеві мощі святого Йосафата. Коли Анна-Лаура і її батьки по­чули, що ми з України, зі Львова, то відразу захотіли помогти. А ще вона довгий час була приятель­кою спільноти «Віра і Світ­ло» у Франції, і коли почу­ла, що я теж маю стосунок до цієї спільноти і до «Ляр­шу» в Україні, то ще біль­ше перейнялася нашими клопотами. Вона знайшла помешкання, але воно було для нас задороге, і тоді, за її клопотанням, мене з чоло­віком погодилися прийня­ти сестри одного жіночого монастиря. Однак знову ви­никла проблема: монастир знаходився на іншому кінці міста і нам було б важко до­биратися до лікарні. Сестри роз­повіли про нас місцевому паро­ху, а він, своєю чергою, звернув­ся до однієї родини, яка мала два помешкання поруч з лікарнею, одне з яких було порожнє. В ньо­му ми й зупинилися. Виявилося, що в цих людей неповносправ­на внучка, вони радо погодились мені допомагати, тим паче коли довідались, що я маю стосунок до «Ляршу» та «Віри і Світла». Під час нашого перебування у Фран­ції вони всіляко нас підтримували і стали для нас близькими і рід­ними. І це були зовсім незнайомі люди, з іншої культури, проте по­єднані з нами в одній спільноті ві­руючих.

А ще я для себе відкрила одну дуже важливу істину: мій Бог не йде на компроміси. Якщо ми ду­маємо, що ми сильні і можемо щось самі, якщо ми не до кінця зберігаємо заповіді, якщо зане­дбуємо молитву або якщо ця мо­литва перетворюється на відбу­вання обов’язкових ри­туалів і приписів – нічо­го в нас не вийде. Йому потрібне все наше жит­тя, йому потрібне наше серце. «Я – виногради­на, ви – гілки. Хто пере­буває в мені, а я в ньому, – той плід приносить ще­дро. Без мене ж ви нічо­го чинити не можете» (Ів. 15:5).

Я написала цей текст, але не планувала його публікувати. Та коли в той день я відкрила Свя­те Письмо, то там на мене чекав псалом 9 зі словами: «Славити­му тебе, о Господи, усім моїм сер­цем, розповім про всі чуда твої… Співайте Господеві, що сидить на Сіоні, звіщайте між народами діла його величні…». Господь дій­сно є поруч з нами, Він справді чує нас…

Ганна Косів
(в минулому – голова Ад­міністративної ради “Лярш-Ковчегу”, приятель спільноти “Веселка” (рух “Віра і Світло”)