Уляна Кудла: «Лярш на місіях – це щось нове для мене»

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

Інтерв’ю з Уляною Кудлою, членом спільноти «Лярш-Ковчег», Львів

– Уляно, протягом кількох місяців ти жила в спільноті «Лярш» «Білий камінь» у Франції. Розкажи про цю спільноту. Де саме вона зна­ходиться, скільки років існує?

– Спільнота «Білий камінь» знаходиться в Бретані, на захо­ді Франції, недалеко від Атлан­тичного океану. 30 років тому її заснувало подружжя Бертран та Марі Елен Опекль. До речі, це одна з особливостей спіль­ноти, бо до того часу засновни­ками нових осередків «Ляршу» були неодружені особи. У по­дружжя Опекль на момент за­снування «Білого каменя» було вже троє дітей. Тож спільнота в Бретані сформувалася довкола цієї сім’ї.

– А як ти потрапила в цю спільноту? І скільки часу там провела?

– Два роки тому до Львова за­вітали представники міжнарод­ного «Ляршу» з метою допомог­ти українському «Ляршу» до­будувати свій перший будинок. Оскільки я знала французьку мову, то мені запропонували пе­рекладати для гостей з Франції. Так я познайомилася з Бертра­ном. Згодом виникла ідея обмі­ну асистентами – хтось з Украї­ни мав поїхати у спільноту «Бі­лий камінь» до Франції, а одна особа звідти мала приїхати до нас. Бертран запропонував по­їхати мені, бо вже трохи знав мене, а я знала мову. Я провела у спільноті «Білий камінь» три місяці.

– Чи можеш розповісти про структуру спільноти – скільки там людей, якого віку, чим «Бі­лий камінь» відрізняється від інших спільнот «Ляршу», в чому його особливість?DSC_0746

– З одного боку, ця спіль­нота дуже подібна до ін­ших – в ній є три будинки, п’ять майстерень і офіс. Кількісно вона трохи мен­ша, ніж спільнота «Лярш» в Україні. До неї нале­жать близько 70 людей. З них приблизно 45 друзів, 25 асистентів. Крім того, в спільноті є багато моло­ді, волонтерів, студентів, які приїжджають на пев­ний період часу, щоб, працюючи і живучи пліч-о-пліч із людьми з особливими потребами, пере­осмислити власне життя, зрозу­міти, чого вони насправді праг­нуть.

У цій спільноті друзі є різ­ного віку – є дуже молоді, яким 19-20 років, і є старші. Найстар­шим друзям 74-75 років. Є дру­зі, які мають батьків або роди­чів і які можуть поїхати до них на вихідні, а є й такі, яких взя­ли з інтернатів і їх єдиною ро­диною є «Лярш». Семеро друзів зі спільноти «Білий камінь» вже відійшли у вічність. Про них часто згадують у «Білому каме­ні». Думаю, що вони відігравали важливу роль у спільноті.

Ще одна особливість спіль­ноти – це те, що довкола неї гур­тується велика кількість сімей. Зазвичай, коли хтось один із сім’ї належить до спільноти, то й інші члени сім’ї беруть актив­ну участь в її житті.

Цікаво, що спільнота в Бре­тані займається місійною ді­яльністю. Декілька разів на рік спільнота організовує місії, пре­зентації, реколекції як у Фран­ції, так і за її межами. Ця діяль­ність зорієнтована переважно на молодь. Через такі заходи за участю осіб з розумовою непо­вносправністю члени спільно­ти намагаються звістувати До­бру новину, наблизити людей до Бога.

DSC_0795– Ти згадувала, що спільнота «Білий камінь» має три будин­ки. Розкажи про той будинок, в якому ти жила?

– Я жила в будинку, який нази­вається «Дім радості». Там меш­кають семеро друзів і п’ятеро асистентів. Всі асистенти цьо­го будинку – це волонтери, зде­більшого студенти, які приїха­ли сюди на один-два роки. В «Домі радості» живуть друзі старшого віку. Ба­гатьом з них потрібна до­помога, щоб пересувати­ся та приймати їжу. Цей будинок відрізняється від інших спокоєм і тишею. Ми проводили з друзями багато часу, іноді просто в мовчанні, яке буває про­мовистішим від слів.

– А який ритм жит­тя у бретанській спіль­ноті? Як виглядає день, тиждень? Як ви прово­дили вихідні?

– У бретанській спільноті, як і всюди в «Лярші», 5-денний ро­бочий тиждень, два вихідних. В робочі дні більшість друзів з асистентами працюють у май­стернях. Старші друзі, які вже не можуть працювати, залиша­ються в будинку. Ми з нашими друзями слухали музику, читали книжки, займалися рукоділлям, ходили на прогулянки.
День розпочинається з мо­литви, далі – сніданок. Потім частина друзів з асистентами їдуть в майстерні, а інші зали­шаються прибирати в будинку. Прибирання забирає досить ба­гато часу, бо будинок великий.

DSC_0846

Потім – обід. В робочі дні одна з майстерень готує і розвозить обід для всіх будинків. Ми в домі тільки розігрівали та накривали на стіл. Далі друзі, які до обіду були вдома, їдуть в майстерню, а ті, що були в майстерні, – по­вертаються додому. Деякі дру­зі займалися іпотерапією – ката­лися на конях, інші ходили в ба­сейн. Вечерю ми готували самі. Зазвичай на вечерю до нас при­ходили гості – знайомі, сусіди чи просто відвідувачі спільно­ти. День закінчувався молитвою та підготовкою до сну. Спільнота має гарну традицію ве­чірнього чаювання – друзі, здебільшо­го молодшого віку, люблять зійтися пе­ред сном і випити чашку гарячого чаю зі шматочком шоко­ладу. Чаювання від­бувається у світли­ці, а не на кухні, в атмосфері затишку і тепла. Але о 22.00 годині всі мають бути по своїх кімна­тах.

В понеділок увечері відбу­валися збори спільноти – збира­лися разом всі друзі та асистен­ти, і провідник розповідав нови­ни: хто приїхав, в кого день на­родження, які справи планують­ся на майбутнє. Друзі й асистен­ти теж могли розповідати свої новини.
Щовівторка члени спільно­ти збиралися на спільну Літур­гію. До речі, каплицю для спіль­ноти ляршівці збудували само­тужки.

Суботу і неділю ми прово­дили так само, як звичайні сім’ї, – прибирали та відпочивали, го­тували їжу, гуляли. В неділю хо­дили на Літургію. Часом їздили до океану – це всього 10 км від наших будинків.

– Ти сказала, що спільнота має п’ять майстерень. Що це за майстерні? На чому вони спеціалізуються?DSC_0812

– Так, у спільноті є п’ять май­стерень. Одна професійно за­ймається деревом – там виготов­ляють різноманітні меблі, декор для них. Друга майстерня займа­ється заготівлею дрів на зиму. Є майстерня-кухня, яка п’ять днів на тиждень готує обіди для май­стерень і будинків. Там працю­ють лише дівчата. А ще дві май­стерні займаються різними ви­дами діяльності – виготовляють свічки, дерев’яні мозаїки із зо­браженнями Ісуса та святих, плетуть намиста з бісеру.

– Ти розповідала, що всі асис­тенти в «Домі радості» – це волонтери, які приїхали сюди на один-два роки і що це зде­більшого молоді люди. Чому вони приїжджають до «Ляр­шу»? Що їх сюди притягує?

– Часто молоді люди шукають себе. Буває, що після закінчен­ня школи вони не знають, чим зайнятися, де продовжувати на­вчання. Скажімо, за час мого пе­ребування у спільноті там було троє чи четверо 18-річних ді­вчат з Німеччини, які не знали, що далі робити зі своїм життям, і вирішили зробити річну пере­рву – поїхати до «Ляршу», щоб вирішити, чого вони хо­чуть.

До «Ляршу» прихо­дять також і ті, які вже закінчили університет, дехто вже трохи працю­вав, але ще не знайшов свого покликання. Їм теж дуже важливо мати час, щоб обрати свій життєвий шлях. Спіль­нота дуже в цьому допо­магає. Хоча в спільноті ми нічого особливого не робимо, проте близькі, щирі та відкриті стосун­ки допомагають людям пізна­вати самих себе. Живучи у тіс­ному контакті з іншими людь­ми, волонтери вчаться їх розу­міти, а згодом – краще розуміти і себе також. Звичайно, що мо­лоді люди знаходять у спільноті дружбу, бо приїхати у спільно­ту і ні з ким не здружитися прак­тично неможливо. Часом у них зі старшими друзями (особами з неповносправністю) складають­ся такі стосунки, як з рідними батьками чи дідусями і бабуся­ми. Наприклад, студентки з Ні­меччини розповідали, що стар­ші друзі із «Ляршу» стали дляних, як рідні дідусі і бабусі. Я запитувала, чи є в них такі самі стосунки з їх рідними. Вони від­повідали, що ні, бо у них так не прийнято.

– Уляно, ти пробула у спіль­ноті «Білий камінь» три мі­сяці. Чи відчула за цей час дух цієї спільноти? Якщо так, то в чому саме він проявлявся?

DSC_0669– Для мене слово «спіль­нота» асоціюється з друж­бою та відкритістю. «Білий камінь» справді відкритий до осіб різної національ­ності та соціального ста­ну. Для мене важливо, щоб спільнота об’єднувала лю­дей і щоб кожен у ній відчу­вав себе любленим і прийня­тим. Саме такою є спільнота «Білий камінь». Дух спіль­ноти найкраще проявлявся у взаємній допомозі. Кожен готовий безкорисливо допо­магати іншим. Навколо «Бі­лого каменя» гуртується ба­гато сімей, волонтерів, прия­телів. Вони приходять сюди з радістю, бо тут є дух любо­ві і взаємного прийняття.

– Яка духовність у спіль­ноті? Чи є люди різних ві­росповідань, чи лише хрис­тияни?

– Спільнота католицька. Біль­шість асистентів та друзів – ка­толики. Зрештою, зароджува­лася вона за духовної підтрим­ки одного з католицьких мона­ших згромаджень. Але до «Бі­лого каменя» приїжджає багато різних людей. Часто це протес­танти – за час мого перебуван­ня у спільноті було десь п’ятеро чи шестеро протестантів. Спіль­нота відкрита до всіх. Часом ор­ганізовуються екуменічні мо­литви. Я була на одній з таких молитов – кожен, по черзі, міг молитися своєю мовою, в сво­їй традиції, розповісти про свя­тих, мучеників та видатних лю­дей своєї Церкви.

До спільноти приїжджають і атеїсти. Ніхто не змушує їх ви­конувати релігійні практики. Але часто, від’їжджаючи, вони вже не є такими переконаними атеїстами. У них народжується багато питань, а дехто отримує в «Лярші» дар віри.

Друзі – духовні самі по собі. Не тому що багато моляться чи постять, а тому що живуть згідно з серцем. У цьому поля­гає їхня глибока духовність. Як приклад, можу назвати одного старенького друга – Жан П’єра. Я майже ніколи не чула, щоб він молився, але він завжди но­сив зі собою касету із зображен­ням Папи Римського. Він знає, що Папа – це важлива особа в Церкві. Також він любить но­сити хрест. Він не може цьо­го пояснити, але і хрест, і ка­сета настільки дорогі для нього, що він навіть вночі не хоче з ними розлучатися. Він всім їх показує. Думаю, це духовність не на розумово­му, усвідомленому рівні, а на рівні серця. Дуже проста ду­ховність. Але саме вона най­більше притягує.

– Уляно, так багато лю­дей приїжджає в спільно­ту «Білий камінь»! Щоро­ку є якісь зміни, хтось при­ходить, хтось відходить. У спільноті є люди різних культур, національностей. Яким чином всі знаходять спільну мову? Що допомагає будувати стосунки у спіль­ноті?

– Дійсно, молоді люди при­їжджають в спільноту з різ­них країн. Кожен несе в собі свою культуру, духовність. Вони зустрічають інших людей, зу­стрічають друзів, які є DSC_0863інакши­ми. Взагалі, коли приїжджаєш у «Лярш» – зустрічаєш дуже бага­то інакшого. На початку це може відлякувати, бо не зрозуміло, як поводитися, як інтегруватися в середовище. Але відкрита рука і відкрите серце дуже допомага­ють. Приїхавши до «Білого ка­меня», я зустріла багато ново­го і невідомого. Хоч я до цього працювала з друзями в Україні і вже раніше була у Франції, бага­то чого я побачила вперше. Спо­чатку я придивлялася, слухала інших людей. Часом чула щось нове, але, бачачи відкритість, намагалася теж бути відкри­тою і приймати інших. Це гар­на школа прийняття людей та­кими, якими вони є. Це те, чого бракує сучасному світові. Я вже згадувала про те, які теплі, ро­динні стосунки виникають між молодими волонтерами і дру­зями. Часто в розвинутих євро­пейських країнах, як-от Німеч­чина чи Франція, молодим бу­ває важко зрозуміти, що старші люди можуть дати їм щось ко­рисне, допомогти їм. В «Лярші» відбувається взаємообмін. Зу­стрічаються люди різного віку, культур, переконань. Ніхто ні­кого не примушує мінятися. Ко­жен залишається собою і вчить­ся сприймати іншого. Так усі збагачуються. Через таке сприй­няття інших молоді люди почи­нають розуміти, ким є вони самі.

В «Лярші» важливо те, що радісні і сумні моменти пере­живають усі разом – це дуже об’єднує. Люди схильні втіка­ти від смутку, від того, що може нагадати їм про смерть. Напри­клад, у Франції є багато інтер­натів для людей похилого віку, бо, як пояснює Бертран, дорослі люди дуже зайняті, мають бага­то справ, їм важко і боляче бачи­ти своїх стареньких і немічних батьків, які з кожним днем слаб­шають і потребують допомоги. Їм легше віддати батьків в такий заклад і знати, що там вони за­безпечені необхід­ною медичною до­помогою. Люди не хочуть щодня зу­стрічатися з ре­альністю болю та смерті. Вони хо­чуть «купити» спокій, хоча б ці­ною інтернату для старих людей.

Насправді в «Лярші» неможли­во відмежуватися від болю. В спіль­ноті є багато ра­дості, але є також і багато болю. Друзі – і старші, і молодші – часто мають різно­манітні хвороби. Розумова не­повносправність також несе в собі біль. Іноді друзі відчувають себе відкинутими суспільством. Приїхати в «Лярш» і оминути цей біль неможливо. Ти мусиш увійти в нього. Це допомагає зрозуміти, хто є людина.

– Що справило на тебе най­більше враження, найбільше запам’яталося?

– Мені дуже сподобалися ляршівські місії. Бо «Лярш» як такий – майстерні, будиночок – я бачила в Україні. «Лярш» на мі­сіях – це щось нове для мене. Такого я навіть не могла уявити. Друзі, які не мають богослов­ської освіти і часто не в змо­зі ясно висловити свою думку, спілкуються з людьми на місіях та відкривають їм глибокі істи­ни, навіть самі того не усвідом­люючи.

DSC_0331Цікаво, що на місію спільно­та їздить без священика, адже у Франції немає достатньої кіль­кості священиків. Члени спіль­ноти будують свої місійні науки на основі власного досвіду жит­тя в «Лярші» і поєднують це з Євангелієм. Адже Ісус говорить про прості речі – любов, при­йняття, прощення. Саме це чле­ни спільноти переживають що­дня у «Лярші», і цим вони мо­жуть поділитися. Люди легше приймають слова, які базують­ся на живому досвіді. Це не до­свід святих, які жили колись давно. Члени «Ляршу» не є ані святими, ані досконалими людь­ми, але вони переживають про­сті євангельські правди в своє­му житті.

Мене дуже вразило, як ці місії заторкують серця людей. Якось ми проводили чотири­денні реколекції для учнів 11-го класу однієї з французьких шкіл. Коли ми від’їжджали піс­ля закінчення місій, учні плака­ли, вони не хотіли прощатися, просили, щоб ми залишилися ще хоча б на один день, щоб ще трохи часу провести разом. Ми не робили там нічого особливо­го – лише розповідали про своє життя, але це дуже зворушува­ло молодь.

– Уляно, а що таке «місії» в розумінні «Ляршу»? Як вони відбуваються?

– Це не є місії в класичному розумінні. Друзі й асистенти спільноти виїжджають разом, щоб виконати якусь роботу – наприклад, зробити ремонт у шкільному класі, відрестав­рувати парти та стільці, про­класти доріжку біля школи. Це звичайна робота. В ній беруть участь і школярі, і волонтери, і просто знайомі. Місії включа­ють спільну працю та реколек­ційні науки. Спільна праця дуже об’єднує. У програмі місій є та­кож ділення, молитва та панто­міми. Спочатку сама спільнота пропонувала школам свої місії та реколекції, але тепер набага­то більше ініціативи виходить від шкіл.

Важливо, що спільнота не тільки їздить кудись, але і в себе приймає гостей. Часто спільноту приїжджають від­відати діти – як із звичайних шкіл, так і з шкіл-інтернатів – діти емігрантів, нарко- або алкозалежних батьків. Ці діти дуже зранені в своєму житті, але, з другого боку, вони гли­боко відчувають страждання і радість інших. Часом вони проводять у спільноті декілька днів, ходять в майстерні. Ду­маю, час, проведений у спіль­ноті допомагає їм зрозуміти себе.

Розмовляла Лідія Москаль