«Я шаленію від обвинувачень»

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

Уривок із французького журналу «Тіні та Світло» (№167) у партнерстві з Християнським офісом неповносправних осіб

Філіппіна, 8 років, народилася з комплексною неповносправністю. Лише через багато років Софі Люц, її мати, усвідомлює, наскільки великим було її почуття вини.

Моя донька є неповносправною. Хто винен у злі, яке торкається мене? Я потребую знати, хто це, бо маю звести з ним певні особисті рахунки. Знадобиться кілька добрих адвокатів, бо я шаленію від обвинувачень!

Ось, я сказала. Тепер мушу визнати, що цей пошук винного є болісним, що він завдає шкоди, і що я хочу вийти з цього внутрішнього суду. Таке бажання з’явилося нещодавно, коли  прийшло певне усвідомлення. Мушу визнати, що останніх кілька місяців відчуваю потребу навести лад у самій собі. Ось деякі грані того, що я можу сказати сьогодні.

Коли, будучи вагітною, я дізналася про неповносправність Філіппіни, то відразу ж спробувала дошукатися, яку необачність я, ймовірно, зробила, щоб спровокувати таку катастрофу. Ліки, які вживала, страх, який відчувала. А може я була занадто втомлена, або ж мені чогось бракувало, щоб зачати й виносити дитину. Чи ми були безвідповідальними? Я навіть пригадала собі подружню сварку, запитуючи себе, чи наша незгода не зачепила мене так глибоко, що від цього постраждало моє маля. Хитрий спосіб звинуватити свого чоловіка.

«Я мушу визнати, що не можу ані перешкодити, ані виправити зло, яке терпить Філіппіна».

Отож, пошуки винного були присутні в мені від початку й оселилися у наших подружніх стосунках та моїй вагітності. ***

Пастка також і для братів та сестер

Перед слабкістю чи стражданням своїх близьких брати та сестри хворої чи неповносправної особи часто почувають себе винними: бути здоровим, досягти успіху, одружитися, жити щасливим, ревнувати, тому що їхній брат чи їхня сестра потребують більшої уваги батьків, відчувати гнів через хворобу чи неповносправність…

«Почуття вини приводить нас або до розриву через віддалення, бо ми вже не можемо більше терпіти того факту, що не є достатньо люблячими, або до злиття з особою, яке постійно штовхає робити більше і більше», – свідчить брат Самюель Рувілуа зі Спільноти Святого Івана, який сам є братом психічнохворої особи. «Почуття вини є отрутою для душі, яка веде нас до постійного осудження наших дій та вчинків, оцінки наших меж, нашої некомпетентності. Ми потребуємо допомоги когось ззовні, щоб знайти відповідну міру, правильну відстань стосовно свого брата чи сестри та зайняти позицію щодо свого власного майбутнього».

*** Спроба, приречена на провал, повернути назад хід подій, щоб подолати зло, або ж довести собі, що його можна було уникнути. Я дуже скоро заховала усі ці тривожні речі за наївними переконаннями. Я раціонально переконала себе, що не є винною, що ніхто не є винним, ані особливо Бог, який є добрим.

Але моє прийняття страждання мало, безперечно, відтінок волюнтаризму чи долоризму. Воно поступово похитнулося.

«Ні, я не виготовляю своїх дітей: я передаю їм життя і приймаю їх такими, якими вони є»

Нещодавно мій одинадцятилітній син, в якого дуже слабкий зір та рухові розлади, сказав мені зі сльозами на очах: «Мамо, я хотів би, щоб ти переробила мене без моїх проблем». І додав: «Я знаю, що це неможливо». Ці слова занурили мене у дійсність мого почуття провини: я погано «зробила»  П’єра і ще гірше «зробила» Філіппіну. Шлях, вказаний моїм сином, щоб вийти із цього почуття самообвинувачення, полягає у тому, аби прийняти моє безсилля. Я не паную над життям. Я не виготовляю своїх дітей, я передаю їм життя і приймаю їх такими, якими вони є.

Але є ще один етап, який слід подолати і який інша подія відкрила мені: мені не лише потрібно визнати, що я не можу перешкодити злу, але й те, що я також не можу виправити зло, яке вони терплять, ані відвернути його. Недавно Філіппіна була невдало прооперована. Через кілька днів у мене з’явилися ті ж симптоми, що й у неї, так, ніби моє тіло хотіло забрати її біль, або терпіти його замість неї. Мене це настільки шокувало, що я збунтувалася. Констатувавши, що почуття вини може завести мене так далеко, я втратила самовладання. Повернулася проти Бога. Отже, того, що мої діти уражені, недостатньо! Тепер ще моє почуття вини змушувало мене знищувати себе саму.

«Впродовж тижнів я дорікала Богові»

Тоді я впродовж кількох тижнів дорікала Богові. Я, яка думала, що певною мірою прийняла випробування, боролася, більше не могла прийняти цієї дійсності неповносправності. Я хотіла поставити щит між Філіппіною та цим злом, яке уразило її. Раптово для мене це стало так, немовби прийняти неповносправність Філіппіни було рівнозначним зрадити її.

Мене переповнював гнів і я казала Богові: чим ти займаєшся? Хіба ти не бачиш, що трапилося з нами? Я більше не хочу бути люб’язною, ти почуєш мене! Я більше не можу довіряти тобі, ані молити тебе, але ти все ж почуєш бодай мій крик. Зв’язок між нами не розірваний, Господи, але начувайся, бо так далі не може продовжуватися.

Я, яка впродовж восьми років не виявляла бунту, оскільки вважала його недоцільним і втомливим, відчула його несамовитість в собі, а також замішання, яке він спричинив. Я почувала себе як Йов на гноїщі, а навіть іноді як блудний син, який вирушив далеко, бо, очевидно ж, Отець нічого не розуміє…


ВОНИ СКАЗАЛИ

«Поставте людину перед дзеркалом, усуньте з її історії будь-яке поняття Бога […]. Тоді ви зможете сказати їй: ти маєш перед собою свого найбільш невблаганного суддю».Віктор Франкл, австрійський психіатр (1905-1997)


Я запитувала себе, як вийти із цього настільки болісного стану. Моєю першою спробою був шалений інтелектуальний пошук причин зла.

«Я потребую втішання Бога»

Через певний час я зрозуміла, що це буде безрезультатним і що я повинна відмовитися від спроби зрозуміти, спроби знайти винуватого, на якого зможу накинутися. Це вимагає у мене смиренності, яка багато коштує мені. Я бачу, що єдиним способом вийти із цього замкнутого кола руйнівного почуття вини є не шаленіти від гніву, а зробитися маленькою, визнаючи, що я не паную над своїм життям, ані над життям своїх дітей, що я не є всемогутньою.

Але мені недостатньо переконати себе в цьому інтелектуально, бо це мені не приносить спокою. Аби це зросило моє життя, я повинна пережити це зречення у духовний спосіб. Я добре бачу, що не знаходжу смиренність в інтелектуальний спосіб і потребую віднайти Божу ніжність, щоби не блукати самотньо у своєму безсиллі. Я потребою турботи та втішання Бога.

Я продовжую шукати рівновагу. Я потребую знайти, як переживати страждання без долоризму, але й також без бунту. Пастка почуття вини з її присмаком смерті полягає у двох крайнощах. Я досвідчила, що у наївному прийнятті страждання (яке я називаю долоризмом) я сама завдаю собі болю. Я побачила також, що у бунті швидко зникає смисл буття і сум та присмак смерті заполонюють усе.

«Ці гарні речі, які моя донька творить навколо себе!»

Нещодавні драми матерів, які дійшли до того, що убили своїх важко неповносправних дітей, глибоко зачепили мене, віддзеркалюючи мене саму через двадцять років і кидаючи мені виклик шукати і знайти рівновагу, щоб відвернутися від смертельних інстинктів почуття вини і завжди, незважаючи ні на що, обирати життя. А також прийняти, що уся ця внутрішня праця займе час, бо вона делікатна та екзистенційна.

«Діва Марія багато навчила мене про справжнє материнство»

А дні минають… Бо потрібен час, щоб заспокоїтися, щоб замовкнути і слухати знову, щоб бачити. Зрештою, в усій цій внутрішній боротьбі стосовно зла та почуття вини під питання ставиться моя материнська любов. Почуття вини тягнуло мене у любов, яка не була справедливою більше. Як це болісно визнати… Це так природно прагнути все віддати своїй дитині у складній ситуації. Ми кажемо собі, що так любитимемо її, що, можливо, вона страждатиме менше. І, не усвідомлюючи цього, доходимо до любові злиття. Ми намагаємося врятувати свою дитину від зла, і врешті завдаємо болю самим собі і нічого не виправляємо.

Звільнення починається насправді лише тоді, коли я погоджуюся знову чітко розрізняти своє життя та життя Філіппіни, своє покликання та її покликання. Я знову приймаю, що Філіппіна є тим, ким вона є, з її труднощами, які не є моїми, з її таємницею, яка робить її гарною. Я намагаюся дивитися на ті гарні речі, які вона творить навколо себе, а не лише на муки, які вона терпить. Я бачу її місце винятковим, незамінним у цьому світі, незалежно від мене. Ця перспектива настільки ширша та гарніша, аніж вузька клітка зла, яка спотворює все. Мені вже легше дихати.

Звільнення продовжується в усвідомленні того, що таке справжнє материнство, звільнене від страху, від злиття, від всемогутності. Я знаю, що вихід полягає в очищеній любові, яка дозволяє іншому бути самим собою, мати власне життя, унікальний, гарний шлях, який не є моїм.

Я так погано вмію бути матір’ю, що запитала себе: де знайти добрі поради, модель, путівник? Я щойно молилася на вервечці, розмірковуючи, як Діва Марія у кожній таємниці спокійно погоджується бути відокремленою від Ісуса. Ця Добра Мати багато навчила мене. Про справжню любов.

Софі Люц є автором книги «Філіппіна, сила тендітного життя» (Sophie Lutz, Philippine, la force d’une vie fragile, Éd. de l’Emmanuel, 2007).

Мої поради , щоб почуття вини більше не заважало жити

1.    Визнати ознаки почуття вини. До прикладу: потреба виправдати себе; бажання звинуватити коли ти страждаєш; сум, який триває; схильність до злиття; надмірне прагнення до досконалості та ін.

2.    Дозволити допомогти собі. Психологічно та духовно. Щоб не залишатися на місці. Психологічна робота допомагає мені краще розпізнати хто я є, з моїми талантами; вийти зі стану недооцінювання себе; полишити певні неправдиві думки про життя. Одне питання відкрило мені очі: «Чи в своєму житті я намагаюся виправити щось?» Я усвідомлюю, що не зобов’язана досягти успіху у житті своєї доньки замість неї. Духовна робота, також із супроводжуючим, полягає для мене у тому, щоб знайти рівновагу між двома потребами: вихлюпнути своє страждання Богові; та віднайти довіру до нього як Батька. Тобто: не сумніватися у його доброті і не боятися прийняти його милосердя, якого я як ніколи потребувала.

3.    Розчулитися. Одна моя подруга перед госпіталізацією Філіппіни бажала нам лагідності у цей складний період. Як це правильно. Почуття вини завдає багато болю: слід шукати засобів бути лагідним до себе – тіло, серце та душа –, до свого оточення, до Бога. Лагідність обеззброює, знімає напругу, як бальзам, втішає.

4.    Дозволити себе вести. Прийняти той факт, що ми не керуємо етапами виходу із цього болісного стану. Ця внутрішня робота потребує часу. Чи я хочу отримати заспокоєння, не знаючи точно, коли і як це відбудеться?