Жити в тиші

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

Сьогодні ми пороздумуємо  про життя в тиші.

Спробуймо придивитися до світу,  в якому живемо. У ньому дуже багато галасу.  І, я думаю, цей галас є не тільки у звуках, в інформації, телевізорі, але цей галас часто є і в людських стосунках. Між нами  багато галасу, через який важко чути один одного. Думаю, що той зовнішній галас є відображенням галасу, який є всередині нас, того хаосу, який є всередині нас.Тиша є незвичною, вона лякає  людей. В нашому світі ми постійно намагаємося чимось заповнити тишу.

Мені здається, що навіть сама мова, саме спілкування часто використовується  не як спосіб зближення, порозуміння, не як спосіб бути разом, а як спосіб приховатися один від одного. У мене виникає таке відчуття, що деколи ми говоримо для того, щоб створити навколо себе таку собі димову завісу, щоб нас не до кінця було видно.

В тиші ми починаємо чути наші залежності, наші страхи,  наші образи, наші злості. Дуже часто ми починаємо чути наші рани, наші тріщини і прірви, які є всередині. В тиші ми починаємо бачити всю ту боротьбу, через яку ми маємо пройти.

В Старому Заповіті, коли пророк Ілля чекав на Бога, спочатку пройшов грім, далі – землетрус (і ми мусимо чекати, коли вони пройдуть), а потім прийшов лагідний подих тихого вітру, який є символом Божої присутності. І ми мусимо прийти до тої тиші через бурю. Це є наша внутрішня дорога.

Я думаю, ступінь нашої галасливості відображає ступінь нашої відірваності від власного серця. Як ми можемо зрозуміти, чи люди є в мирі між собою?  По тому, що вони можуть разом перебувати в тиші. Коли ви зустрічаєте людину, яка має внутрішній мир, ви бачите, що вона не потребує багато говорити. Така людина присутня тут і тепер, їй комфортно в тиші.

У «Вірі і Світлі» є ця духовність тиші. Багато людей розумово неповносправних і взагалі неповносправних є дуже тихими людьми. Багато з них взагалі не вміють говорити. Багато з них говорять тільки декілька слів, їхня мова дуже обмежена.

Недавно я мав дуже зворушливий для себе досвід. Я поїхав  в Росію, на святкування двадцятиліття руху «Віра і Світло».  Там було дуже багато людей. І там я побачив одну маленьку дівчинку. Вона була напрочуд маленька, хоча мала вже 8 років. Ця дівчинка зовсім не могла говорити через свою важку неповносправність. Вона просто дивилася мені в в очі. І я відчув, що її погляд щось говорить до мене. І мене щось притягувало до неї. Я взяв її на руки, проводив з нею багато часу. Вона дивилася на мене,  тулилася. Вона зовсім-зовсім не могла говорити, вона в жодний спосіб не могла мені якось подати знак – моргнути чи кивнути, щось запитати чи відповісти. Але цю дівчинку я відчув  в середині свого серця, вона дивилася, раділа, усміхалася. Вона зі мною побудувала найглибший стосунок зі всіх, хто там був. І ця дівчинка, –  Варварка, –  попри те, що була глибоко неповносправною, мала в собі якусь  таємницю. Щось в ній торкалося чогось в мені. Її мама  (молода жінка –  24 роки) дуже багато з нею пережила. Я питався, як їй живеться з її  дочкою, вона розповідала, що з нею дуже гарно, тихо і добре. Що у них особливий стосунок, що вона вміє будувати стосунок, вона дуже особлива у цьому.

Коли Ісус каже, що Бог  вибрав немудрих цього світу, щоб засоромити мудрих, вибрав немічних, щоб засоромити сильних, то я деколи думаю, що слово «засоромити» можна замінити словом «перетворити», або «покликати в щось». Бог вибирає таких людей, як ця Варварка, щоб щось зробити з нашими відчуттями, з нашою дорослістю, щоб ми увійшли в Царство Небесне так, як в нього входять маленькі діти.

Ви можете  запитати людей з «Віри і Світла», які вже є довгий час у спільноті, що їм дав такий стосунок, як з Варваркою? Я чув відповідь на це питання від багатьох – від батьків, приятелів, асистентів і навіть невіруючих людей, які вступали в такий стосунок, вони говорили, що відбувається щось таке, що ти починаєш мало думати, в тобі стає тихіше, ти починаєш більше бути, більше відчувати, розуміти, що існує така мова, коли очі можуть говорити з очима. Багато з них кажуть щось таке, як каже Лис з казки Екзюпері  Маленькому Принцу: що найкраще ми розуміємося серцем, а не словами.

Мені деколи здається, що тиша – це таке місце у нашому серці, куди ми готові запросити іншу людину. Що насправді ми не можемо утворити стосунку з іншою людиною, якщо у нас нема цього місця.

І коли ми вже збудували  стосунок – приходить місце слів, ми можемо починати говорити словами, бо ці слова не будуть димовою завісою, а будуть, як каже Ліна Костенко, «світитися», будуть виходити з тиші і повертати нас в тишу.

Олег Романчук

(фрагмент з зустрічі для молоді 15. 06. 2010 р. УКУ)