Зустрічі, які змінюють життя

Центр "Емаус" створений з метою духовної підтримки осіб з особливими потребами,
їхніх родин, а також усіх тих, хто розділяє із ними своє життя.
Центр заснований у 2001 році і діє при Українському Католицькому Університеті.

 Історія Марі Елен Матьє

Більше як рік тому я вперше побувала в невеликому селі Тролі на півночі Франції, де Жан Ваньє заснував спільноту «Лярш». Тоді я торкнулася історії – побачила дім, де оселився Жан разом з двома хлопцями з неповносправністю, заглянула в колишній інтернат, який згодом став другим будиноком «Ляршу», почула про о. Тому Філіпа – домініканця, духовного наставника Жана Ваньє, а також протягом чотирьох днів реколекцій слухала духовні науки самого Жана.

Не думала, що через рік знову буду у Франції. Але за Божим провидінням завдяки владиці Борису Ґудзяку, який запросив представників з «Емаусу», «Ляршу» та «Віри і Світла» на інтронізацію в Париж, я знову побувала у Франції. Цього разу випала нагода познайомитися ще з однією унікальною особою – Марі Елен Матьє. Раніше, з історії заснування «Віри і Світла», я чула про неї як про співзасновницю цього руху, а також знала, що вона мала особливу педагогічну спеціальність – була вчителем для людей з особливими потребами. На жаль, більше нічого я про неї не знала.
Протягом двох тижнів перебування у Франції ми зустрічалися з Марі Елен декілька разів – на міжнародній конференції «Церква в сучасних суспільствах Сходу та Заходу:  Вразливість і свідчення », на конференції на тему евтаназії, але найцікавіша зустріч відбулася в організації ОСН  (Християнський офіс неповносправної людини), який 50 років тому заснувала Марі Елен Матьє. Там ми змогли ближче познайомитися, поспілкуватися, почути про її життя та розповісти про своє.
Свою історію Марі Елен називає історією важливих зустрічей. Ці зустрічі стали для неї життєвими дороговказими та мали вирішальний вплив на її життя. Ось фрагменти з її розповіді:

Зустріч перша. Аліса і маленький листочок

„Коли мені було 11 років і я навчалася в 5-му класі, я вперше зустріла особу з розумовою неповносправністю. Її звали Аліса. Дівчині було років 17-18, але її інтелектуальний розвиток спинився на рівні 8-річної дитини –  вона вміла читати і писати, але не знала інших предметів, наприклад математики. Директорка школи прийняла її в наш клас з жалю, бо в той час у Франції ще не було навчальних закладів для людей з особливими потребами. Алісу толерували в нашій школі. Але вона завжди сиділа на останній парті.
Одного разу вчителька попросила нас намалювати букет осіннього листя. Ми мали для цього 45 хвилин. В кінці уроку вчителька підійшла до Аліси, поглянула на її малюнок і сказала, що Аліса лінива, бо не виконала завдання. Аліса взяла свій аркуш паперу і показала малесенький листочок, який вона намалювала на великому аркуші. Вчителька сміялася з неї, показала всім її малюнок, і учні теж почали сміятися. І я сміялася разом зі всіма.
Але потім я подивилася на Алісу, яка стояла в кінці класу. З її очей текли сльози. Вона плакала дуже тихо – плакала, бо бачила, що ніхто її не любить, що вона цілком самотня. Мене це дуже зворушило, я відчула серцем страждання Аліси і хотіла якось її розрадити, але не знала як. Тоді я сказала собі, що одного дня буду допомагати таким людям, як Аліса, щоб вони не були нещасливими.
Ніхто не міг нам пояснити, чому Аліса була такою, але вона завжди була в моєму серці.”

Зустріч друга. Невже нічого не можна зробити?

„Коли переді мною постало питання, яку професію обрати, у Франції якраз починали засновуватися спеціалізовані освітні заклади, де була професія «спеціальний педагог» – вчитель для осіб з особливими потребами. Я пішла вчитися туди. Коли я закінчила навчання, отець Бісоньє запросив мене працювати разом з ним. Я ходила в лікарні, щоб катехизувати дітей з неповносправністю, часто була присутня під час консультацій, коли батьки приводили на огляд до лікарів своїх дітей з неповносправністю.

Якось до лікаря прийшли батьки з дитиною, що мала 1,5 – 2 роки. Лікар довго оглядав дитину і нарешті сказав: «Нічого неможливо з цим зробити. Ви повинні залишити цю дитину і подумати про іншу». Я завжди вірила, що можна щось зробити. Тоді я подумала: краще б він сказав, що їхня дитина має неповносправність, але можна щось зробити. Коли нічого неможливо зробити – це безнадія, гірша за неповносправність. Мама, з дитиною на руках, дуже плакала, батько намагався стримуватись, але було видно, що йому теж дуже важко.
Потім я почула про подію, яка трапилася в Бельгії. В одній сім’ї народилася дитина без рук і ніг. (Мама цієї дитини під час вагітності приймала якісь знеболюючі ліки.) Отож лікарі запропонували батькам отруєне молоко і порадили дати його дитині, щоб вона померла. Батьки послухалися лікарів. Згодом був судовий процес, і суд визнав батьків невинними. Це було в 1962 році. Коли ця пара вернулася в своє містечко, всі їх вітали, немов з перемогою. Але водночас по Франції та Бельгії пройшла хвиля негативної реакції – люди говорили: якщо ми будемо так вітати батьків, які вбивають своїх дітей, – то це вже кінець світу.
Згодом на одному радіо у Франції прозвучав заклик  створити організацію, де би приймали людей, які народилися без рук чи без ніг. Оголошення транслювали три дні. Я сказала директорові цього радіо, що потрібно створити якусь асоціацію чи заклад для батьків, де б їх підтримували, щоб вони не почувалися самотніми та покинутими. Мені запропонували бути керівником цієї організації та обіцяли щороку забезпечувати її фінансування. Я була щаслива. Це виглядало як щось неймовірне! Тоді я вирішила поїхати до Марти Робен, щоб заручитися її підтримкою.”

Зустріч третя. Марта Робен: допомагати і проголошувати Євангеліє

„Марта Робен – жінка яка жила на фермі в невеликому селі біля Ліону. Вона була повністю паралізована, але жила глибоким духовним життям. Марта Робен на прохання Ісуса жертвувала свої страждання і своє життя для світу. Вона була прикута до ліжка, мала великі проблеми з зором (жила в темноті, бо не витримувала світла), нічого не їла, лише щочетверга ввечері приймала Євхаристію. А щоп’ятниці вона переживала Ісусові страждання на хресті.
Якось о. Жорж Фіне, відповідальний за християнське навчання в Ліоні, прийшов її відвідати. Марта передала йому прохання Діви Марії створити школу для дівчат та реколекційний центр для чоловіків і жінок. На той час це була дуже відважна ідея. Я познайомилася з Мартою, коли проходила реколекції в тому центрі.
Перші реколекції, в яких я взяла участь, відбулися в 1957 році – за 5 років до жахливої події з сім’єю з Бельгії та закликом на радіо. Отож перед важливим рішенням – очолити ту організацію чи ні, – я вирішила поїхати до Марти і порадитися з нею. Я розповідала їй усе з великим ентузіазмом, але, на моє велике здивування, вона нічого не відповідала. Вона запитала мене: якщо ми маємо стільки бажання говорити про Ісуса та ділитися Євангелієм, то чи може бути ця організація світською?
Марта ніколи не говорила, що треба робити, вона ставила запитання, які допомагали нам знайти відповідь. Марта сказала мені, що для Бога все можливо. Одного дня така організація може народитися, але у світлі віри, у світлі Бога. І через рік після цього було створене ОСН – Християнський офіс неповносправної людини.
Коли ми з Жаном Ваньє хотіли розпочати рух «Віра і Світло», я знову їздила до Марти. Вона заохочувала мене, казала, що це буде дуже гарно, хоча дуже важко.”

Зустріч четверта: Жан Ваньє має рацію

„Жан Ваньє створив Лярш в 1964 році, через рік після заснування ОСН. В моєму професійному середовщі були сумніви щодо Жана Ваньє. Це був син генерал-губернатора Канади, морський офіцер, який покинув службу, щоб вивчати філософію і теологію. Потім він опиняється в невеличкому селі посеред лісу як відповідальний за спільноту з людьми з неповносправністю. Все це було трохи дивно.
У мене була подруга, яка знала Жана Ваньє, і часто говорила мені, що я мушу з ним зустрітися. Я казала «так, так», але насправді не мала жодного бажання його бачити. Одного разу вона дуже наполягала: «Марі Елен, ну коли ти все ж поїдеш побачити Жана Ваньє?». І я відповіла: «Наступного тижня». Щоб я не передумала, моя подруга відразу подзвонила Жану Ваньє і запитала, чи в такий-то день і час він зможе зустрітися з нами. Можливості для відступу в мене вже не було.
Ця зустріч була дуже коротка. Ми приїхали на шосту годину вечора, взяли участь у Літургії, повечеряли з тою маленькою спільнотою і відразу поїхали поїздом назад.
Отож спочатку ми приїхали в Комп’єнь (біля Тролі). Падав дощ, все було сірим, потім ми вирушили до Тролі. Каплиця в будинку «Ляршу» в Тролі була дуже мала, навіть не подібна на каплицю. Там було близько 15 людей, вони співали Літургію,  –  хто як вмів. Мене вразило те, з яким ентузіазмом та натхненням вони співали. Отець Тома 20 хвилин говорив проповідь, усі друзі слухали дуже-дуже уважно. Хоча вони не розуміли слів, але відчували віру та надію, яку о. Тома вкладав у свої слова. Після меси друзі говорили: «Сьогодні отець Тома просто чудово проповідував», а асистенти казали: «О, як довго все було, ми думали, що він ніколи не закінчить».
Коли вони накривали на стіл, я не могла зрозуміти, хто з них друзі, а хто – асистенти. Я дивилася на одного чоловіка і думала, що він, напевно, теж має неповносправність. В закладі, де я була спеціальним педагогом, ми чітко розділяли вчителів, асистентів і осіб з неповноспрвністю. Відразу було видно, хто має неповносправність, а хто асистент – тут же ми не бачили такого поділу. Потім всі почали мити посуд. Далі була молитва – кожен говорив Богові свої намірення , і їх було так багато , що годі було зупинитися.
Потім ми з подругою пішли на поїзд. Ми були так зворушені тим, що побачили і почули, що навіть не могли говорити. Я сказала собі, що Жан Ваньє має рацію, бо він відкрив цінність людей з особливими потребами. Для мене 7 листопада – перша зустріч з Жаном Ваньє – була великим відкриттям.”

Початок «Віри і Світла» – натхнення від Діви Марії

Через18 місяців після поїздки в Тролі я зустріла Каміль і Жерар. Вони мали двох дітей з важкою неповносправністю, які не могли ні говорити, ні самостійно їсти. Каміль навіть зізналася, що не впевнена, чи вони її впізнають. Ця сім’я вирішила поїхати до Люрду, щоб довірити своїх дітей Діві Марії. Усі відраджували їх, казали, що вони можуть їхати, але без дітей, бо діти нічого не зрозуміють і перешкоджатимуть іншим. Каміль та Жерар були розчаровані, засмучені, але вирішили все ж таки поїхати зі своїми дітьми.
В Люрді вони хотіли зупинитися в готелі, але там сказали, що прийняти можуть лише їх, здорових дорослих , а дітей треба віддати до лікарні. Те саме їм сказали і в інших готелях. Врешті вони таки знайшли готель, який погодився їх прийняти за умови, що вони будуть їсти в себе в кімнаті, щоб діти не перешкоджали іншим людям. Ці батьки всюди зустрічали людей, які говорили їм, що з такими дітьми потрібно залишатися вдома. З цього паломництва вони вернулися дуже зраненими – вони бунтували і розповіли про все це мені та Жану Ваньє.
Ми сказали собі: не може бути так, щоб у Люрді, де Діва Марія об’явилася 14- річній Бернадетті Субіру, якій відкрила своє ім’я – Непорочне Зачаття та через яку закликала всіх до покаяння, щоб в цьому місці ми відкидали дітей Жерара та Каміль. Ми думаємо, що саме Пречиста Діва надихнула нас на те, щоб організувати прощу до Люрду для людей з неповносправністю та їхніх сімей, щоб ці люди побачили, що для них є місце в Люрді, що вони мають право бути там. Щоб ці сім’ї не відчували себе самотніми.
Кожну сім’ю супроводжував її приятель, котрий ішов разом з нею. Щоб не йти одною великою групою, наші прочани поділилися на малі групки по 20 – 30 осіб, які йшли разом, жили в одному готелі, все переживали разом. Три роки ми готували цю прощу. Було важко, було багато спротиву, але нарешті, в п’ятницю перед Великоднем 1971 року ми всі – 12 тисяч людей з 15 країн світу прийшли до Люрду. Ця проща тривала три дні, ми відчували велику Божу благодать. Учасники говорили, що це не повинно от так закінчитися, необхідно, щоб це мало продовження. Так народилася «Віра і Світло».