Автобус для Генрі

Історії

Генрі є другом спільноти «LArche» (Кентербері, Англія). Він любить дивитися телевізор, їсти шоколадний торт та желейних ведмедиків, а також купувати журнали про автобуси. Ми з Генрі жили у сусідніх кімнатах будинку, проте він казав усім, що ми мешкаємо разом.

Я любила приходити до кімнати Генрі, щоб розбудити його та допомогти в ранковій рутині. Це піднімало мені настрій, а також нагадувало, як потрібно зустрічати новий день та любити життя. Коли Генрі ще міцно спав, я легенько зсувала ковдру з його обличчя і казала: «Час прокидатися». Генрі усміхався та торпедою піднімався з ліжка, перелічуючи усі справи, які на нього чекають цього дня.  

Зранку я є абсолютною протилежністю Генрі. Терпіти не можу, коли мене будять! Ставлю на мелодію будильника улюблену пісню, а згодом вона стає для мене просто нестерпною. Пригадую, як колись попросила подругу, з якою ми разом жили на квартирі, будити мене зранку. Вона була напрочуд терплячою — читала мої улюблені вірші, сидячи біля ліжка. Та згодом через мій поганий настрій вона перестала це робити. Генрі навчив мене вставати зранку в доброму гуморі та не переводити будильник тричі.

Генрі у будь-якій ситуації знаходив щось позитивне. Коли зранку закінчувалася його улюблена вівсянка, він не засмучувався, а радів, бо асистенти спільноти пропонували йому приготувати якусь іншу страву. Коли ставалося щось непередбачуване, це дратувало Генрі, але він заспокоював себе, вигадуючи, що він буде робити завтра або ж наступного тижня.  

Генрі дуже любить автобуси та різноманітні транспортні засоби. Якщо під час прогулянки попри нас проїжджала швидка, поліція чи будь-яка машина з проблисковим маячком, Генрі зупинявся і спостерігав цю атракцію, аж доки авто не зникало з поля зору. Наступні півдня він радів побаченим та всім розповідав про це.

Якось Генрі попросив мене поїхати з ним у Лондонський музей транспорту. Ми вирушили туди разом з компанією інших асистентів та друзів.

У Музеї транспорту можна побачити різноманітні дорожні засоби — від конки, кінно-залізничної міської дороги, до сучасних автобусів Лондона. Генрі, на відміну від нас, не цікавила екскурсія, у цьому музеї він був вже безліч разів. Ми ж бігали від одного транспортного засобу до іншого, заходили всередину автобусів, фотографувалися… А Генрі ходив за нами  та весь час повторював, що хоче піти в магазин музею, щоб купити іграшковий автобус для своєї колекції (вона налічувала близько сотні експонатів).

Після кількагодинної екскурсії (і прохань Генрі) ми таки пішли до музейного магазину. Там Генрі захотів придбати великий автобус, на який у нас не вистачало грошей. Це був стрес! Найперше для Генрі, який не розумів, чому він не може отримати бажану річ; потім для асистентів, які безрезультатно намагалися пояснити ситуацію Генрі; і для батьків, які прийшли до музею разом з дітьми та не розуміли, що відбувається. Їх здивував поважний дорослий чоловік, який несамовито хоче купити іграшковий автобус та асистенти, які не можуть второпати, що робити. Це вкотре нагадало мені моє дитинство, коли я бачила людей, які поводилися нестандартно, батьки без жодних пояснень швиденько відводили мене від них. Генрі не зважав на реакцію людей, він стояв, однією рукою міцно тримаючи іграшковий автобус, а іншою – ходунки, та благав нас: «Люди, купіть мені цей автобус».

Ми з асистентами розмовляли з Генрі, намагалися усміхатися батькам та їхнім дітям, щоб вони розуміли, що не все так погано. Та згодом у радіусі декількох метрів навколо нас вже не було жодної людини. За декілька хвилин асистенти з іншими друзями вийшли з магазину, а Генрі поставив автобус на полицю і наздогнав нас. Ми домовилися, що купимо йому маленький автобус в магазині неподалік залізничного вокзалу. На вокзалі ми сміялися, ділилися враженнями та їли солодощі. Генрі тримав в руках червоний лондонський автобус за 5 фунтів, а тоді сказав: «Люди, я таки достатньо щасливий з моїм маленьким автобусом».

                                          Автор: Вікторія Ремез-Скіллінг

Ілюстрація: Джоні Скіллінг

Дякуємо Генрі та спільноті «L’Arche»  Кентербері за дружбу і за дозвіл опублікувати цю історію.