Пастирі найслабших. Отець Анрі Бісоньє

Історії

Центр «Емаус» продовжує серію статей про священників, які присвятили частину свого життя служінню людям з розумовою неповносправністю.

Анрі Бісоньє (1911–2004) — французький священник, письменник, першовідкривач спеціалізованої катехизи для осіб з розумовою неповносправністю у Франції. Прихильник «педагогіки воскресіння». Марі-Елен Матьє, яка спільно з Жаном Жаньє заснувала християнський рух «Віра і Світло», розповідає про те, що нам сьогодні може сказати отець Анрі.

Отець Анрі зробив переворот у ставленні до людей з неповносправністю. Я мала щастя бути його студенткою, а згодом понад двадцять років, день у день, працювати разом з ним. Ми залишалися близькими друзями до самої його смерті. 

Отець Анрі — надзвичайний священник. У дитинстві та юності він пережив випробування хворобою. Він неодноразово подовгу перебував у лікувальних закладах, але попри слабке здоров’я відчув покликання до священства. Його навчання в семінарії було хаотичним. «Люди думають, що я довго не протягну», — казав він. У 24-річному віці його висвятили на священника, подейкували, що зробили це лише з жалю. Його призначили духівником у санаторій для хворих на туберкульоз. На сім років отець Анрі став супутником та священником для хворих людей, а згодом — для людей з фізичною та розумовою неповносправністю, а також тих, хто має психічні розлади.

У 50-х роках отець Анрі одужав та почав активно працювати. Він написав близько двадцяти книжок, сотні статей, з яких близько половина про релігійне виховання осіб з неповносправністю. Проводячи багато часу зі «зраненими життям», він дарував їм Боже слово та уділяв таїнства, а також, якщо це було можливим, дружбу спільноти, передовсім парохії. Отець Анрі працював у різних національних та міжнародних інституціях, в тому числі в Міжнародному католицькому бюро у справах дитинства. Упродовж кількох десятиліть він їздив по всьому світу — був у В’єтнамі і Сенегалі, Канаді і Новій Зеландії, у Стокгольмі, Венесуелі та інших місцях. Отець Анрі згадував, що в той період він у середньому «дві ночі з трьох ночував в іншому місці». Де б не був отець Анрі — він всюди викладав. Він навчав мирян та священників пробуджувати духовні та й просто людські здібності в людях з неповносправністю, євангелізувати їх, щоб вони, своєю чергою, євангелізувати нас.

 

” Він навчав мирян та священників євангелізувати людей з неповносправністю, щоб вони, своєю чергою, євангелізували нас 

 

Про цю неймовірну активність учні отця Анрі склали дотепний жарт, переробивши початок французької дитячої пісеньки, в якій змінили лише одну літеру в останньому слові: «Він бігає, він бігає, бігун». Однак його дії завжди підпорядковувались одній візії. Він писав: «Сенсом мого життя, опісля Бога, є відстоювання непорушної цінності кожної людини, яким би не був її фізичний, розумовий чи психічний стан. Саме за це я боровся».

1950 року трапилася подія, яка стала центральною в житті отця Бісоньє, саме завдяки ній він став першовідкривачем спеціалізованої катехизи. Він отримав незвичайне завдання — «вигадати» катехизу для сорока дівчат з великого притулку «Бісетр». Цих дівчат вважали «такими, що не піддаються навчанню», тож вони були приречені на довічне утримання в притулку для душевно-хворих. Отець побачив, що дівчатами «абсолютно ніхто не займався: вони дуже відставали у розумовому розвитку або ж мали серйозні психічні розлади, до того ж більшість із них були позбавлені нормального родинного середовища». Це був серйозний виклик! Отець Анрі набрав команду стажерів — виховательок та катехиток, а також священників та студентів-мирян Католицького університету — і разом з ними створив спільноту віри, до якої потім долучилися юні катехизовані. Це була спільнота, яка жила в любові та надії. Спільнота була тим горнилом, у якому постала отцева «педагогіка воскресіння». Головне в ній — пізнати і зрозуміти, полюбити і завжди поважати особу, яку нам довірили, налагодити з нею стабільні, якісні стосунки. Важливо було використовувати невербальні засоби вираження (малювання, ліплення, пантоміму, музику тощо), образи-символи (води, пастиря, дерева, подиху). А також ніколи не забувати, що «катехитичні стосунки» не є стосунками двох — це стосунки трьох. Третім є сам Бог.

Кілька ключових моментів «педагогіки воскресіння» Анрі Бісоньє:

На відміну від долоризму, вчення про користь і моральну цінність страждань, Боже Слово ніколи не стверджує, що страждання бажане чи що треба любити його саме по собі. Навпаки, Ісус звільняє від страждання — Він зцілює та воскрешає. Христос присвячував хворим та особам з неповносправністю багато часу та сил, аж до виснаження. Він робив це для того, щоб повернути їм здоров’я і наново адаптувати до життя. Ось такий привілей вони мали в Його очах.

Отець Бісоньє засмучувався, коли бачив, що Церква недостатньо цікавиться долею своїх найслабших членів, недостатньо для них робить, тоді він відкрито висловлював свою стурбованість, а то й роздратування. Він запитував: «Ми мусимо запитати себе: чи починаємо ми служіння з найубогіших, як це робив Ісус, чи займаємося ними щойно після інших? Чи ми визнаємо їх Божими дітьми, яких Бог полюбив так само, як і нас, і навіть перед нами? Чи визнаємо, що вони здатні бути справжніми свідками Ісуса, які здатні приймати і переживати Боже слово з правдивою внутрішньою свободою? З цього погляду вони не лише рівні нам, так званим нормальним людям, але й перевищують нас».

 

” Отець Бісоньє засмучувався, коли бачив, що Церква недостатньо цікавиться долею своїх найслабших членів

 

«Завдяки особам з неповносправністю змінився мій погляд на світ і навіть на Бога», — стверджує отець Бісоньє. Одного дня він випадково почув, як дівчина з глибоким аутизмом, вважаючи, що перебуває на самоті, мурмотіла: «Отче, я твоя дитина», — хоч ця людина ніколи не розмовляла. У групи дівчат з неповносправністю запитали: «Чи можна молитися, коли залишаєшся на самоті?». «Так», — відповіли вони. А Крікрі, що мала дефект мови, після паузи додала: «Я ніколи не є самою — Ісус завжди зі мною». Отець Бісоньє часто вигукував: «Я прославляю тебе, Отче, що Ти затаїв це від мудрих та розумних і відкрив немовлятам» (Мт. 11, 25).

«Найголовніше у виховній поставі — обережно роздмухати пригаслий жар, щоб з’явилося полум’я і знов запалахкотіло життя», — каже отець Бісоньє. Сьогодні особи з неповносправністю ще так часто опиняються на узбіччі суспільства і навіть на узбіччі Церкви. Ми б дуже хотіли, щоб люди наново відкрили постать отця Бісоньє, щоб він, як та невгасима жаринка, запалив нове полум’я. Чи не була б це нова євангелізація?

Марі-Елен Матьє

 

Зі слів отця Анрі Бісоньє:

«Можливо, ми будемо дуже здивовані, коли одного раз побачимо світ у Божому сяйві. Хтозна, чи не виявиться, що ота дитина з великою головою, яка відкривала рота тільки щоб їсти або заслинюватися, любить і хвалить Бога так само, як найревніший із ченців? Хтозна, чи цей «божевільний», якого ізолювали і належним чином «спеленали», не виявиться таким же приємним нашому Небесному Отцеві, як і наймудріші та найученіші з Його докторів?»

«Катехизація дитини з неповносправністю? Найважливіше, на нашу думку, — це вірність, яка полягала у нашій щотижневій присутності, у тому, щоб кожного разу все було старанно підготовлено. Ми дбали про те, щоб гарно виглядати, бо дівчатка, самі одягнені досить бідно, надавали цьому дуже великого значення. Катехизація — це гостинний прийом у приміщенні, яке ми всіма силами намагалися прикрасити та перемінити, а особливо — наша усмішка, в якій світилася наша непідробна радість від того, що ми щотижня зустрічаємося з цими дітьми і підлітками».

«Ми відкривали водночас їхню і нашу віру. Ми відчували, що пов’язані одне з одним. Ми зрозуміли, що нам слід отримати духовний урок від цих дітей. Завдяки їм ми разом відкривали Божу таємницю. Бог ходить недовідомими шляхами, щоб і вони, і ми пізнавали Його. Ми відкрили таємницю терпеливості Бога, яка видимо проявляється в терпеливості батьків, матерів і катехитів».

«Що означає молитва для дитини з неповносправністю? Треба сказати дитині, що Бог — так само, як усі ми, і навіть більше, ніж ми — любить, коли з Ним розмовляють. Бо хіба молитися не означає насамперед розмовляти з Богом? Говорити Йому звичайні речі, такі, як: «Добрий день!», «Дякую!», «Я знаю, що Ти мене любиш», «Ти — добрий», «Я — тут», «Я б хотів, щоб Ти мені допомагав, щоб Ти захищав тих, кого я люблю, я хочу Тебе дуже любити». Не біймося промовляти досконалу молитву святої Терези від Дитятка Ісуса: «Боже, я обираю все, що Ти хочеш», співзвучну зі словами «Нехай буде воля Твоя»».

«Ми намагалися навчити дітей молитися, але раз за разом ми переконувалися, що і вони можуть бути нашими вчителями! Як часто слова, що спонтанно випливали з їхнього серця, допомагали нам не тільки пізнавати цих дітей, але й самим правильно говорити з Богом!»