Пастирі найслабших. Отець Генрі Ноуен

Історії

Генрі Ноуен (1932–1996) — нідерландський священник, викладач, один із найвідоміших письменників-богословів нашого часу. Останні десять років свого життя він розділив з особами з розумовою неповносправністю у спільноті «Лярш-Дейбрейк» в Торонто (Канада).

Протягом десяти років отець Генрі Ноуен жив у спільноті «Лярш-Дейбрейк» і був її духівником. На мене справили сильне враження і глибоко закарбувалися в пам’ять три речі. По-перше, його відданість молитві. По-друге, те, як він відправляв щоденну Євхаристію. І нарешті, те, як він сміливо входив у життя людей, щоб запропонувати їм пастирське піклування і дружбу. Перші дві речі були якорями в його життєвій плавбі, і те саме він радив зробити кожній людині, а третя річ була плодом перших двох — того, що молитву і Євхаристію він зробив центром свого життя.

Кожен день отець Генрі починав і закінчував молитвою. Вранці він молився утреню з Молитвослова, перед якою був час мовчанки, а опісля — молитва намірень. Отцю Генрі потрібні були ці регулярні моменти тиші і внутрішнього зосередження, щоб зберігати близькість з Ісусом серед гамору і неспокою дуже бурхливого життя. Пам’ятаю прожиті разом з отцем Генрі декілька напружених днів, протягом яких він проводив конференції, брав участь у нарадах, зустрічався з величезною кількістю людей, які потребували його поради.

 

” Перебування на самоті живить наше життя у спільноті, а спільнотне життя спрямовує нас назад до молитви та усамітнення „

 

В кінці такого дня я хотів лише одного — впасти до ліжка і заснути, але отець Генрі наполягав на тому, щоб день завершити молитвою. Якусь хвилю він просто сидів у тиші, а потім перебирав у пам’яті все, що відбулося, дякував за прожитий день, пригадував поіменно усіх, хто просив його про молитву, і закінчував Отченашем. Бага­то свого часу та уваги отець Генрі присвячував тим, хто до нього звертався, а зробивши все, що було в його силах, передавав усе Богові в молитві. Він часто говорив, що перебування на самоті живить наше життя у спільноті, а спільнотне життя спрямовує нас назад до молитви та усамітнення.

Отець Генрі відправляв Євхаристію як трапезування і кожним своїм жестом підкреслював це її значення. Від мав виготовлений в ляршівській столярні вівтар, який був розташований не на підвищенні, а на рівні людей, і наполягав на тому, щоб люди під час Євхаристії приступали ближче до вівтаря і розташовувалися довкола нього — щоб це був бенкет, схожий на нашу трапезу в будинку. Найчастіше він використовував звичайний хліб, щоб його розламувати і розділювати поміж тими, хто зібрався на Євхаристію. Він переломлював хліб уважно і неквапливо, щоб наочно показати справжність страждання кожної людини. Пам’ятаю його великі руки, що тримали чашу міцно і водночас ніжно, коли він піднімав її за нас і з нами. Він спеціально замовив прозорі чаші, щоб ми могли бачити вино, перемінене у кров Христа, щоб нам легше було повірити у це щоденне таїнство. Отець Генрі прагнув усунути будь-який бар’єр, що перешкоджав людині підійти ближче до Ісуса. Послання, яке він хотів донести до людей, було таке: «Ісус знає тебе в сокровенній глибині твого серця. Не бійся приходити до Нього!»

Отець Генрі палко прагнув підняти нас над труднощами життя, щоб ми відчули тепло Божої любові. Глибоко усвідомлюючи власну життєву боротьбу, про яку він так відкрито говорив і писав, він щиро співчував іншим, і люди це глибоко цінували. Білла, батько якого був алкоголіком, дуже непослідовним у проявах своєї любові, отець Генрі заохочував дати вихід своєму гніву, виплакати сльози любові і туги, щоб потім — простити батькові і стати вільним. Отець Генрі не боявся зіткнутися із стражданням іншої людини. У Євхаристії він переломляв хліб і підносив чашу і за себе, і за інших, тому що він дуже добре розумів людський біль та вмів глибоко співчувати і співпереживати з іншою людиною. На похороні отця Генрі в Голландії у 1996 р. Жан Ваньє сказав, що «душпастирський дар Генрі живився його ж таки ранимістю і вразливістю». У цьому була таємниця плідності пастирського служіння Генрі всім людям — і тим, що з неповносправністю, і без неї. Його служіння було дуже компетентне, але й глибоко співчутливе, що корінилося в його особистій потребі Бога. 

Генрі з великим зацікавленням пізнавав життя людей, часто вже після першої зустрічі він дізнавався про їх страждання і відгукувався на них всім серцем. Він не боявся входити в контакт з людьми, що страждають. Дізнавшись про самогубство свого друга, він одразу ж поїхав до його рідних, щоб побути з ними, вислухати їхній біль. Він не мусив бути сильним, а тому міг разом з ними плакати і делікатно закликати звернутися до Бога у їхньому горі та гніві. Він відвідував і втішав хворих на СНІД, з якими був знайомий. Робив незліченну кількість телефонних дзвінків до самотніх людей, і вони звіряли йому свої страждання. Він бавився з дітьми, допомагав співбратам-священникам у їхніх справах, відчиняв двері свого дому в університетському містечку для студентів, запрошуючи їх на піцу і на розмову про світ та особисті справи. І до осіб з неповносправністю у спільноті, і до асистентів він ставився з однаково палким інтересом. Він знав, що кожна людина, незалежно від її інтелектуальних можливостей, має потребу в тому, щоб зрозуміти сенс тих страждань, яких вона зазнала у своєму житті.

 

” Кожну людину він зустрічав як Божу дитину, що потребує дружби і проводу „

 

Бачачи страждання інших, Генрі не міг залишатися осторонь. Кожну людину він зустрічав як Божу дитину, що потребує дружби і проводу. Глибоке знання психології, розуміння того, як діє Дух Божий в особистому житті людей, загострена чутливість до власних страждань, а отже і до болю інших — все це допомогло Генрі стати мудрим і лагідним духовним наставником і провідником. Він умів слухати і знав, як допомогти людям побачити, що пережитий ними біль може стати місцем зростання і навіть глибокої переміни. Він вірив, що Бог може використати кожен людський досвід, щоб привести людину ближче до Ісуса, і в тому, щоб допомогти людям в це повірити і це пережити, він знайшов своє покликанням як священника і як людини.

Саме ці три речі, три визначальні риси способу буття отця Генрі привабили до нього людей, щоб сформувати спільноту. Він палко бажав принести Ісуса до нас. Вміння отця Генрі поєднувати у своїй особі авторитет священничого сану і здатність зустрічати кожну людину як друга мало своє коріння в його священничій формації.

 


 

Генрі Ноуен народився в Голландії в 1932 року і перші тридцять років прожив на батьківщині. З раннього віку Генрі був упевнений, що хоче бути священником, і після Другої світової війни вступив до семінарії. Йому подобалося семінарійне життя, де з самого початку він зарекомендував себе як працьовитий і побожний студент. Церковне життя в 1950-х роках в Голландії та Європі йшло традиційним плином, католики ретельно виконували церковні приписи і трималися осторонь від інших. Коли Генрі завершував навчання у семінарії, Церква переживала радикальні зміни, і Генрі прийняв нове мислення. Він переконався у тому, що краще пізнання і усвідомлення самого себе, своєї боротьби і своїх прагнень можуть наближати нас до Ісуса більше, ніж просте підпорядкування догмам і послуху.

Зацікавлення психологічним підходом до духовного життя привело Генрі у Фундацію Меннінґера в США, де він отримав стипендію для дослідницької праці в галузі психіатрії та релігії. Тут Генрі почав поглиблювати своє розуміння психологічно-пасторального підходу і його артикулювати. Цей підхід буде характеризувати його служіння і його тексти. У той час Генрі почав також серйозно писати. Контакти з Фундацією Меннінґера привели Генрі до Університету Нотр-Дам — великої, поважної католицької інституції, де він почав викладати і незабаром уже мав багато друзів і прихильників серед студентів.

Генрі був чоловіком широких інтересів, швидко сприймав і засвоював нові ідеї та інформацію. Він поринув в американське життя з щирим бажанням відкривати для себе нових людей, вивчати все нове. Завдяки своїм дарам — педагогічному, проповідницькому і письменницькому — він здобув популярність серед людей, які шукали більш особистої духовності, відповідно до змін, проголошених на II Ватиканському соборі. Потім Генрі викладав у Єльському університеті, подорожував до Південної Америки і повернув­ся для того, щоб виступити проти американського втручання там і в Центральній Америці. Захопившись працею монаха-трапіста Томаса Мертона, він захотів спробувати пожити чернечим життям, узяв академічну відпустку і пішов до монастиря. Генрі потрібно було випробовувати речі, щоб їх зрозуміти, а потім відверто про них писати.

За десять років праці в Єльському університеті він видав багато книжок, в яких описував свій досвід, те, що він дізнавався про себе і про свої стосунки з Ісусом. У нього був цілком неповторний спосіб роздумувати над подіями та пережиттями, знаходити їх духовне значення і зрозумілою мовою розповідати про нього людям. Його книжки були глибоко особистими, в них він ділився своїми сумнівами, збентеженням, тривогою і болем, що, як він писав, вели його до Ісуса. Наскрізна тема його книжок: щоб служити іншим, ми повинні бути чесними щодо власного болю і власної духовної мандрівки.

Врешті Генрі отримав посаду в Гарвардській школі богослов’я; тут він зустрів Жана Ваньє, який запросив його приїхати і жити у спільноті «Лярш» у Тролі-Брей, що у Франції. На той час Генрі вже розчарувався в академічному житті, був виснажений надмірним заангажуванням у численні добрі справи, поїздками з виступами і необхідністю відповідати на різні запити людей, кількість яких дуже зросла в міру зросту його популярності. Приїхавши до «Ляршу», він відчув, що знайшов дім, який йому духовно відповідає, де визнають і приймають слабкість, де Блаженства і Євхаристія є в центрі повсякденного життя. Деякий час отець Генрі жив у Франції, а потім його запросили бути духівником і жити у спільноті «Лярш-Дейбрейк», в Канаді. У цій спільноті він прожив десять років, аж до смерті. Отець Генрі помер від серцевого нападу, в Голландії, під час подорожі, на шляху до Росії, у віці 64 років.

 

” Приїхавши до «Ляршу», він відчув що знайшов дім, де визнають і приймають слабкість „

 

Перший рік у спільноті «Дейбрейк» дався отцю Генрі важко. Його попросили навчитися допомагати Адамові з його щоденними ранковими процедурами. Адам був дуже тихий, спокійний чоловік з важкою неповносправністю, який не міг ні ходити, ні говорити, ні самостійно їсти. Отець Генрі не мав досвіду такого роду піклування про іншу особу, і це його хвилювало. Він прийшов у спільноту «Дейбрейк», розчарований працею викладача університету. Він сприймав «Лярш» як місце, де він матиме змогу бути з людьми, які щиро вибрали життя у спільноті і яким він зможе служити. Але життя в «Лярші» непросте, воно вимагає, щоб усі брали участь у повсякденному житті дому. Генрі звик бути незалежним, мати змогу прийти і піти коли забажається. Тому на початку його робота з Адамом була для нього справжнім викликом. Але мало-помалу він прийшов до того, що зміг сказати про Адама: «Він був моїм другом, моїм учителем і моїм провідником… Краще, ніж будь-яка книжка чи професор, він вів мене до Ісуса». Це сталося тільки тому, що отець Генрі був відкритий до того, щоб його навчав дуже незвичайний учитель духовного життя. Через Адама отець Генрі відкрив особу Ісуса — всемогутнього, але водночас слабкого і вразливого.

На людей з неповносправністю не могли справити враження його академічні здобутки чи популярність. Вони не здатні були читати його книжки. Їм потрібен був друг — хтось, хто сидів би поряд з ними і тішився простими радощами життя. Генрі звик, що на нього всі дивилися з пошаною, навіть з певним благоговінням. Він хотів більш автентичного життя, але переключення з Гарварду на спільноту «Дейбрейк» було швидке та радикальне, тому воно його глибоко потрясло. Просто бути поруч з людьми з неповносправністю, бути собою справжнім в колі асистентів — це були для нього складні виклики. У спільноті важко заховатися! Генрі був людиною непідробною, справжньою. Він вирішив прийняти цей час особистого страждання, не ховаючись від нього, а перетворивши його на місце нового життя і сили. Так все, чим Генрі жив, принесло плід і користь для інших через його книги, публічні лекції і, найінтимніше — через його особисте наставництво тих, хто боровся зі своїми болями і втратами. Отець Генрі завжди прагнув до поєднання з Ісусом та з іншими людьми.

Було очевидно, що дар отця Генрі для спільноти полягатиме у звістуванні світові візії та послання спільноти «Лярш», і він почав це робити разом з людьми з неповносправністю. Він брав осіб з неповносправінстю зі спільноти «Дейбрейк» на свої публічні виступи і на реколекції, а його книжки стали роздумами про все те, чого він навчився і що пережив у спільноті. Стоячи перед тисячною аудиторією, отець Генрі представляв одного із друзів з неповносправністю так: «Це мій друг, Горд, я хочу, щоб ви послухали його дуже уважно, тому що він має дещо важливе вам сказати!». Тоді він допоміг Горду розповісти про його життя, про його труднощі і про те, чому життя у спільноті принесло йому зцілення. Він підносив людей з неповносправністю на рівень друга, супутника в паломництві, вчителя і наставника, а його репутація і постава давали особам з неповносправністю відчуття цілісності, якого вони зазвичай не могли отримати від інших. Дорогою додому, повертаючись після таких зустрічей, отець Генрі часто говорив: «Через рік люди не пам’ятатимуть, що я казав, але вони завжди пам’ятатимуть, що ми прийшли як спільнота, щоб поділитися своїми історіями. Вони пам’ятатимуть, що ми прийшли разом».

Отець Генрі вчив нас кожен момент життя у спільноті святкувати і, через святкування, це життя пам’ятати, шанувати і жертвувати Богові. Він був священником, але ніколи не вивищувався над нами. Він ходив серед нас, розмовляючи то з одним кимось, то з іншим, і доводив, що Євангеліє — це історія про нас вами. Отець Генрі не робив різниці між особам з неповносправністю і асистентами. У кожній людині він бачив супутника в паломництві, дитя Боже, що має дар, яким може поділитися, і тягар, який мусить нести. Він знав, що може вчитися в кожної людини, і водночас ставав духовним наставником людей. Я розумів, що особи з неповносправністю інтуїтивно відчувають, що отець Генрі шанує їхній шлях. Вони знали, що він закликає їх зростати у близькості до Ісуса, бути зрілими, будувати спільноту; а це надавало гідності їхньому життю. Він не жалів людей, які страждали. Він підтримував їх, заохочував прийняти свій біль і вірити, що, коли вони потоваришують зі своїми страхами самотністю і болем, то зустрінуться з Ісусом. І в цій зустрічі знайдуть силу, яка їм потрібна, щоб рухатися вперед.

Отець Генрі приводив до спільноти багато людей, але завжди наголошував, що вони прийшли не задля зустрічі з ним, а щоб зустрітися із спільнотою, розділити трапезу в домах і попрацювати у майстернях. Він глибоко вірив у дар осіб з неповносправністю євангелізувати гостей; у те, що, зустрічаючись з ними, гості зустрічаються з Ісусом. Потім, в кінці дня, він питав їх: «Що ви побачили, що почули? Чого навчилися? Про що ви хочете запитати?». Через такі розмови він допомагав їм заприятелювати з болем у їхньому житті і запросити Ісуса йти разом. Це було постійне бажання отця Генрі та його молитва — щоб через свій власний досвід люди зустрілися з Ісусом і відкрили для себе, що вони — улюблені. Як Бог сказав до Ісуса під час Його хрещення: «Ти мій улюблений, в тобі моє уподобання», так само й Генрі нагадував кожній людині, що Бог говорить це до нас, тепер: «Ти мій улюблений!» Місія отця Генрі полягала в тому, щоб ця істина стала відома кожній людині, тому що він палко вірив: коли ми знаємо, що нас люблять, тоді ми вільні любити кожну людину, навіть нашого ворога!

Джо Ворстерманс