pendik escort Escort Girl Nice gratis porno

Володимир Станчишин: «Коли народжується дитина з особливими потребами, батьки зляться навіть на Бога»

Історії

Володимир Станчишин керує центром психічного здоров’я «Лабораторія змін», а також провадить «Психотерапію для міста», цикл лекцій про ментальне здоров’я. Психологічна підтримка людей з особливими потребами та їхніх родин – ще одна з важливих ніш, де працює психотерапевт.

Про психологічну кризу сімей, де є діти з особливими потребами, та диво, яке попри все чекає на них, читайте далі.

Володю, з чого почалася твоя професійна діяльність?

Одного дня я, думаю, дивакуватий хлопець, потрапив до «Ляршу». Це спільнота, яка об’єднує осіб з розумовою неповносправністю та їхніх помічників. У мене були свої таргани в голові. Мені відгукнулася робота з людьми з особливими потребами, бо я також почувався таким. Коли я прийшов в «Лярш», то наче потрапив додому. Це було місце, де любов не треба було заслужувати. Це стало для мене великим кроком у формуванні самооцінки та усвідомленні своєї цінності.

Я не був ідеальним асистентом, але мені дуже подобалося бути з друзями, так в «Лярші» називають людей з неповносправністю. Я працював на майстерні та жив у будинку «Витанія». Це був колосальний досвід! Я глибоко пізнав, що означає жити поруч з особою з неповносправністю. В «Лярші» ми не тільки раділи, читали мудрі духовні книги, але також нервувалися одне на одного. Проте наша злість, роздратування, труднощі формували між нами справжні стосунки. Великою перевагою життя в будинку «Витанія» було те, що у нашому спілкуванні не було лицемірства. І ми, асистенти, справді любили друзів.

Паралельно з роботою в «Лярші» я здобував фах психотерапевта. Коли ти навчаєшся психотерапії, то накладаєш професійні знання на свій життєвий бекграунд. Тоді з’явився центр «Емаус», який синтезував мій досвід психотерапевта та асистента «Ляршу». Так я почав супроводжувати батьків, які мають дітей з неповносправністю. Сьогодні я можу сказати, що я фахівець у цьому напрямку, добрий фахівець. Хоч мені здається, що бути при цьому в деяких аспектах дивакуватим хлопцем, я не перестав і, напевне, не перестану.

Що б ти радив психотерапевтам, які розпочинають роботу в цьому напрямку?

Підтримати сім’ю, де є дитина з особливими потребами, може багато психотерапевтів. Для цього потрібно бути чутливим до чужого переживання. Народження дитини з неповносправністю схоже на пережиття втрати. Адже батьки втрачають ідею того, якою вони очікували побачити їхню дитину. Наразі не у всіх містах України є можливість навчатися супроводжувати сім’ї, що виховують дітей з неповносправністю. В такому разі стане в нагоді досвід психотерапевтів загалом – бути поруч з тими, хто переживає неочікувану кризу.

Проект підтримки родин центру «Емаус» за роки свого існування змінився. На початках «Емаус» організовував здебільшого духовні зустрічі та реколекції, тепер більший акцент на психологічній підтримці. Чому, на твою думку, відбулася така зміна?

Я не є експертом, тож це буде моя особиста думка. «Емаус», «Лярш» та інші сестринські організації постали на основі християнської духовності – бачити страждання ближнього та відгукуватися на них. Однак, духовність має бути закорінена в здоровій психіці. Я вірю і «проповідую» це.

Психологічна підтримка дала змогу «Емаусу» залучити ширшу аудиторію – як людей віруючих, так і тих, для кого духовний аспект наразі не є провідним.

Я не вважаю, що психологія – це прогрес у порівнянні з духовністю. Це зміна акцентів. Впродовж багатьох років в Україні не було психології та психотерапії. Але народження дитини з особливими потребами – це насамперед психологічна криза. Зі зміною поколінь у батьків зростає бажання зрозуміти, що вони відчувають.

 

Духовність має бути закорінена в здоровій психіці. Я вірю і «проповідую» це.

 

З роками наші психологічні зустрічі стають відвертіші. Батьки, наприклад, вже не бояться слова «сексуальність». Ми також відверто говоримо про емоції, наприклад, злість. Бо коли народжується дитина з особливими потребами, то батьки зляться, зляться навіть на Бога. І вони хочуть бути на зустрічах, де їм дають дозвіл на цю злість. Примирення прийде, але для цього потрібно пройти різні етапи, в тому числі злості. 

Яка ціль семінарів-підтримки «Емаусу»?

Коли народжується дитина з особливими потребами, батьки абсолютно розгублені. Вони не знають, що є інші сім’ї, які знаходяться в схожих обставинах. Ввідний семінар «Емаусу» про спіраль Еріки Шухард нормалізує стан сім’ї. Нормалізація – це дуже важливо. Коли батьки розуміють, що вони переживають те, що й інші сім’ї, це заспокоює їх та створює ґрунт, щоб рухатися далі. Друге завдання семінарів – розповісти про сімейну систему, щоб ніхто не відчував себе виключеним з неї.

Всі семінари «Емаусу» побудовані за принципом «рівний рівному». У команді завжди є психотерапевт та мама, яка одночасно є фахівцем у супроводі. Мама має емоційний контакт з батьками, психотерапевт – раціональний.

Окрім семінарів центр «Емаус» проводить цикл зустрічей для батьків дітей з особливими потребами. Я вважаю, що це, можливо, найважливіший проект, бо він дає змогу супроводжувати сім’ю впродовж року. Ми говоримо про стосунки між чоловіком і дружиною, братами і сестрами, про ресурси, про дорослішання і майбутнє дітей. За цей час батьки не просто нагромаджують знання, але в перервах між зустрічами мають час на саморефлексію. Цикл – це не просто теоретичні семінари, це, певною мірою, терапевтична група.

Чи ти бачиш результати цього проекту?

Те, що ми проводимо вже п’ятий цикл зустрічей, говорить багато. Батьки рекомендують участь у проекті знайомим. Деякі просять відвідати той самий цикл зустрічей ще раз. Бо ці зустрічі – це місце, де вони можуть бути батьками дітей з особливими потребами, але при цьому не боротися з цілим світом, а говорити про свої емоції та пережиття. Упродовж року група змінюється – від знайомства, де всі говорять тільки «правильні» слова, до зустрічей, де батьки п’ють разом каву, спілкуються емоційно та відверто.

Ми не можемо відслідкували, як зустрічі впливають на сім’ї. Ми повторюємо, що зміни відбуваються малими кроками. І це завдання всього життя. Хоча є речі, які батьки змінюють відразу, наприклад, діти перестають спати з ними в одному ліжку.

Чи міг би ти скласти «елементарний путівник» прийняття дитини з особливими потребами?

Я використовуватиму спіраль Еріки Шухардт, німецької психотерапевтки, яка спостерігала за сім’ями, де є дитина з особливими потребами, і побачила певні закономірності. Це не обов’язковий шлях від пункту А до пункту Б, а саме закономірність.

Починається все з етапу шоку. Батьки нічого не розуміють і нічого не хочуть чути. Їхній мозок ще не готовий сприймати інформацію. Порада на цьому етапі – не намагатися знову і знову втокмачити батькам діагноз їхньої дитини. Треба дати їм змогу побути в прострації. Потрібен час, щоб призвичаїтися до нової реальності.

Друга стадія – заперечення. Батьки кажуть, що діагноз дитини – це неправда. На цьому етапі діє універсальна порада – дати можливість побути з цим. Заперечення стає проблемою, коли воно затягується. Але хто може сказати, скільки часу достатньо? Хто може бути в емоційному стані батьків? Хто візьме на себе відповідальність судити? Для тих, хто є поруч з такими сім’ями, я б радив не підтримувати заперечення, але й не рубати його сокирою. Завдання фахівців на цьому етапі – говорити правду. Наприклад, що у дитини церебральний параліч і їй потрібне раннє втручання та реабілітація. Наше завдання – максимальне інформування, щоб батьки на стадії заперечення мали візитку психотерапевта, реабілітаційного центру чи центру «Емаус». Але ми не маємо впливу на те, чи піде мама в навчально-реабілітаційний центр.

 

Хто може бути в емоційному стані батьків? Хто візьме на себе відповідальність судити?

 

Після заперечення настає пошук. На цьому етапі батьки можуть звернутися до фахівців, які допоможуть їм. Особливість цього етапу – те, що батьки сподіваються на чудо, а не розраховують на абілітацію – максимальні результати з можливих. Коли ми чекаємо дива, то швидко розчаровуємося. Порада на етапі пошуку – звертатися до фахівців та забути, що священник виганяє диявола з дітей з аутизмом, що бабка-гадалка викачує яйцями синдром Дауна, що чудодійна пігулка з Китаю вилікує ДЦП.

Наступний етап – агресія та злість. Батьків мучить питання «чому це трапилося з нами?». І треба дати їм можливість злитися. Не приховувати цю злість, говорити про неї. Потрібно пам’ятати, що злитися – це нормально, бо за злістю стоїть біль.

Коли на вас злиться мама чи тато дитини з неповносправністю потрібно пам’ятати, що вони зляться не на вас. Я раджу контейнерування. Уявіть, що на якийсь момент часу ви стаєте контейнером. У вас «зливають» емоції, вам кажуть неприємні слова. Ви не маєте на ці емоції відповідати, сперечатися чи переконувати. Ви можете дати мамі чи татові змогу вилити злість, а тоді взяти умовний контейнер та відставити його вбік.

Почуття провини може бути на кожному з етапів. Батьки шукатимуть відповідь на запитання «хто винен?». У такому разі я з повторюю слово «даність». Це одне з найбільш непростих, але одне з найважливіших слів. Неповносправність – це не покарання від Бога, не випробування, це даність. Якщо це даність, то винних немає.

Після злості настає депресія. Батьки розуміють, що спробували все можливе, але їхня дитина далі має неповносправність. І в певний момент вони опускають руки та хочуть, щоб все закінчилося. В цей момент їм потрібні люди, які не читатимуть нотацій, але просто побудуть поруч.

А тоді приходить примирення – усвідомлення, що їхня дитина має неповносправність. На цьому етапі батьки вважають, що дитина – це хрест, який треба нести. І вони з цим змирилися. Але дитина – не хрест. На етапі примирення батьки не радіють життю, а просто живуть.

На етапі прийняття відбувається основна зміна. Тим батькам, які ще не є на цьому етапі, я хочу сказати, що на вас чекає величезне чудо. Одного дня ви побачите перед собою просто дитину, а не діагноз. Дитину, яка усміхається, злиться, дитину, яку ви любите! І ви почнете будувати стосунки з цією дитиною. Ви не будете радіти, що ваша дитина має неповносправність, але просто любитимете свою дитину зі синдромом Дауна, ДЦП чи аутизмом.

Восьмий етап – солідарність, коли батьки розуміють, що вони не одні. Є інші сім’ї, які потребують підтримки, є процеси, які вони можуть запустити в державі: раннього втручання, інклюзії в садочках чи школах, працевлаштування дорослих людей з неповносправністю.

Від чого залежить, як довго людина «застрягає» на тій чи іншій стадії?

Факторів багато. Якщо мама звикла бути «правильною» у всьому, а тут у неї «неправильна» дитина, то їй буде складно. Це також залежить від типу нозологій дитини. Поведінкові проблеми в дітей з аутизмом – це дуже складно. Також впливає оточення. Ускладнює ситуацію, коли батьки скажуть вдома новоспеченій мамі: «Ти народила таку дитину, бо грішна». Впливає все: цінності, стосунки між чоловіком і дружиною, фінанси, країна, місто. Якщо ти живеш на проспекті Червоної калини і бачиш з вікна «Джерело» – це одна історія, якщо мешкаєш на хуторі «Дальній» Закарпатської області – цілком інакша. Тому повторюю, що спіраль – це про закономірність, а не про чіткий план.

Окрім психотерапії, які є ще ресурси для прийняття дитини з неповносправністю?

Психотерапія – це навіть не найважливіший ресурс. Психотерапія – це часто раціональне втручання, а найперше потрібно працювати з емоціями. Тому важливими є спільноти «рівний рівному». Спілкування з батьками, які вже пройшли частину шляху у вихованні дитини з особливими потребами, – це величезний ресурс. Фахівці, які знають, як допомогти дитині, – це ресурс. І духовність, спілкування з Богом, – також ресурс. На етапі прийняття духовність також набуває глибшого виміру. Ти вже не злишся на Бога, не торгуєшся з Ним. Натомість ти відкриваєш Бога, який каже: «Я є поруч з вами».

Розмовляла Надія Калачова

 

escort maltepe escort pendik escort çekmeköy escort mersin porno izle porno seks hikayeleri mersin escort bayan escort bodrum