На початку хочу зробити дві невеликі ремарки. Перша – у Центрі «Емаус» ми називаємо людей з інтелектуальною неповносправністю «друзями», тож саме таке звертання я використовуватиму у цьому тексті. Друга ремарка – більшість з того, про що я буду писати, це є мій особистий досвід. Три роки я працювала в центрі «Емаус» та близько спілкувалася з «друзями». Я можу сміливо сказати, що це спілкування глибоко перетворило мене.
Чому так трапилося? Чому цей досвід став для мене настільки важливим?
Відповідь криється у тому, що за ці три роки змінилося моє сприйняття себе та «іншості» друзів. Завдяки роботі у Центрі «Емаус» я мала багато нагод, щоб потоваришувати з людьми з розумоою неповносправністю, – під час святкування днів народжень, прогулянок на природі, спільних літургій та обідів… Це спілкування допомогло мені подолати страх перед «іншістю» і зрозуміти, що за нею ховається щось спільне для всіх людей – наша вразливість та потреба, щоб нас любили безумовною любов’ю.
Тепер я можу сказати, що, навчившись приймати вразливість «друзів», я навчилася приймати власну вразливість і прийшла до глибокого усвідомлення нашої спільної людськості. Усвідомлення, що попри всі відмінності, ми є рівні в Христі, було неабияким звільненням.
Що ж потрібно, щоб прийняти «іншість» людей з неповносправністю?
Мій власний досвід вчить мене, що я можу прийняти «іншість» «друзів» лише в тій мірі, в якій я відкрита до виявлення власної вразливості. Коли я більше не сприймаю її як слабкість, а навпаки – як силу, тоді мені глибше відкривається краса та цінність кожної людини.
Звернуся до досвіду отця Генрі Ноуена, історія якого влучно ілюструє ці мої думки. У 1986 році отець Генрі залишив посаду викладача в Гарвардському університеті, щоб назавжди переїхати в L’Arche-Daybreak в Онтаріо, спільноту, де мешкають особи з розумовою неповносправністю та їхні помічники. Там його попросили дбати про молодого чоловіка на ім’я Адам. Життя отця Генрі з Адамом та іншими «друзями» спільноти спонукало його глибоко роздумати про безумовну любов та прийняття, які він відчув поруч із ними.
«Після мого багаторічного навчання, роздумів, викладання теології у моє життя увійшов Адам, – писав Генрі Ноуен. – Своїм життям та своїм серцем Адам оголосив та підсумував усе, чому я коли-небудь навчився. Це була подорож від життя розуму до життя серця, де важливі стосунки сопричастя».
Дружба з Адамом та іншими членами L’Arche допомогла отцю Генрі відкрити своє справжнє «я»: «Просто, будучи тим, ким вони є, особи з розумовою неповносправністю пробивають мої мури і вимагають, щоб я був таким же відкритим з ними, як і вони зі мною».
Я маю декілька особистих розповідей про те, як щирість «друзів» допомогла мені змінити моє уявлення про себе. Одна історія залишила особливо глибокий слід у моєму серці.
Впродовж декількох днів у мене був депресивний настрій. Я гуляла парком та випадково зустріла своїх друзів – пані Марію та її сина Вадика, який має важку форму ДЦП. Ми розмовляли з ними, але мене продовжувала поглинати моя самокритичність і відчуття нікчемності. Тоді Вадик раптом сказав мені: «Аня, дякую, що ти є».
Ці слова миттєво перевернули мій світ, так, ніби Бог говорив зі мною через Вадика, виявляючи мою возлюбленість, як Його дитини.
Таких історій насправді можна розповісти багато. Всі вони показують, як у щирих стосунках «друзі» заохочували мене відкривати своє істинне «я» та доброту, яка прихована в моєму серці.
Я переконалась, що «друзі» справді володіють даром спонтанності, вмінням бути самими собою в будь-яких ситуаціях. Вони не обтяжені надмірною раціоналізацією, яка насправді перешкоджає автентичності у стосунках. Це, звісно, не означає, що «друзі» подібні до ангелів. Вони, як і всі ми, відчувають радість, гнів, смуток. Але їхній дар – жити без масок та бар’єрів.
«Я є возлюбленою дитиною Божою» – це те дорогоцінне знання, яке прийшло до мене завдяки зустрічі з «іншістю» друзів.
Текст: Анна Нагірна
