Того суботнього ранку на майданчику зовсім нікого не було. Мабуть, усі сплять після нічної грози. Улянка трохи почекала, чи не з’явиться Дануся. Коли чекати набридло, взялася ліпити пиріжки з піску для ляльки Марини. Лялька була дуже голодна, тому пиріжків треба багато.
Вологий пісок гарно ліпився, пиріжки будуть смачні. Лялька Марина обожнює пиріжки з маком, так само як Улянка. Для себе Улянка теж, звісно, наліпила пиріжків. І для Данусі – може, та пізніше прийде. До речі, Улянчина мама теж любить пиріжки з маком.
«Мамо, хочеш пиріжків?» – гукає Улянка, озираючись на маму.
«А з чим?» – питає Улянчина мама, відриваючися від смартфона.
«Із маком».
«Хочу. Мені два!».
Значить, треба зліпити три. Улянка зосереджено ліпить нову порцію пиріжків. І біжить частувати маму. Поки мама насолоджується пиріжками, Улянка, зручно всівшись на лавочці, махає ногами, і милується своїми червоними сандаликами.
У цей час на майданчик заходять незнайома їй мама з сином. У обох волосся такого кольору, як квіти кульбаби. Жовто-золоте. Улянка ніколи такого волосся не бачила, і від подиву відкрила ротик. Жінка-кульбабка і хлопчик-кульбабка. От тільки щось із хлопчиком-кульбабкою не так. Ноги у нього були викривлені, він ішов повільно, наче трохи пританцьовуючи. І золотоволоса голівка у нього теж була трохи схилена набік.
Мама з хлопчиком підійшли до гойдалки.
«Я сам!» – сказав хлопчик, коли мама хотіла допомогти йому сісти на сидіння, бо ж хлопчикові важко було зробити це самому.
Улянка дивилася, як мама-кульбабка гойдала сина, а той скрикував, коли гойдалка злітала догори, і заливався напрочуд дзвінким сміхом, коли гойдалка опинялася внизу.
Злізти з гойдалки без маминої допомоги хлопчик-кульбабка не зміг, хоча й силкувався це зробити. Нарешті мама-кульбабка сама зняла сина.
«Тепер куди?» – запитала золотоволоса мама.
«На пісок!»
«Ой, там же мої пиріжки! І голодна лялька Марина!»
Улянка миттю опинилася в пісочниці біля своїх пиріжків. Хлопчик-кульбабка поволі йшов, перехитуючись із боку на бік до пісочниці, тримаючись за мамину руку.
«Який дивний хлопчик. Він, мабуть, зовсім не вміє бігати. Цікаво, що сталося у нього з ногами?» – Улянка спостерігала за хлопчиком-кульбабкою, і машинально кришила піщані пиріжки на грудочки.
«Привіт! – сказала Улянка хлопчикові-кульбабці, що зупинився навпроти неї. – Мене звати Улянка, а тебе?»
«Добрий день, Улянко! Познайомся з дівчинкою, синку. Скажи, як тебе звати».
«Та’ас», – хлопчик-кульбабка не вимовляв «р», так само як Улянка рік тому.
«Я тут ліплю пиріжки для ляльки Марини. Хочеш поліпити зі мною?»
Хлопчик-кульбабка, він же Тарас, начебто не почув запитання. Він незграбно опустився на коліна й занурив пальці у пісок. І так сидів. Нічого не ліпив, не копав яму і не будував нічого, як це роблять інші діти. Сидів і все.
«Не хоче ліпити пиріжків, ну й не треба», – подумала Улянка, трохи образившись, адже Тарас зовсім не звертав на неї уваги.
«Улянко, нам уже пора йти», – покликала її мама.
По дорозі додому Улянка запитала:
«Мамо, ти бачила того хлопчика, що сидів у пісочниці?»
«Звісно, донечко».
«А чого він так дивно ходить? У нього щось сталося з ногами?».
«У цього хлопчика ДЦП, Улянко».
«А що таке децепе?» – Улянка ніколи не чула такого слова.
«Така хвороба, пов’язана з порушенням роботи мозку. Через це йому складно ходити, складно робити більшість рухів, і розмовляти він, мабуть, почав пізніше, ніж його однолітки».
«Ну, коли він вилікується, йому все буде легко. Хай його мама дає йому вітаміни», – міркувала вголос Улянка.
«Бачиш, Улянко, це така хвороба, що не виліковується вітамінами. Вона набагато серйозніша, ніж грип чи бронхіт. Вона триває все життя».
«Усе життя – це дуже довго! І що, він не зможе ніколи бігати?»
«На жаль, не зможе».
«А пиріжки зможе ліпити зі мною?»
«Це залежить від того, наскільки у нього гнучкі пальчики. Може, зараз йому буде складно. Але пізніше – все вийде».
«А лазити по деревах він зможе?»
«Також ні».
«Це погано – так багато не могти», – Улянка згадала, як хлопчик-кульбабка не міг злізти з гойдалки.
«Це правда. Але багато чого цей хлопчик може зараз. Сміятися. Радіти. Любити. Дружити. Мріяти. Співчувати. Те, що важливо для всіх людей. Те, що насправді головне. І те, що часом не у всіх виходить. Часом людині складно дружити й співчувати, навіть якщо вона цілком здорова і добре бігає».
«То це нічого, що він не такий, як усі?»
«Однакових людей не буває, Улянко. Тому не буває «таких, як усі». Ми всі різні, всі маємо в собі щось особливе, що відрізняє нас від інших. І часто так буває, що ті, хто має складнощі чи проблеми з фізичним тілом, наділені особливими внутрішніми талантами. І всі інші хочуть більше з ними спілкуватися – саме через ці таланти».
Улянка згадала, як хлопчик-кульбабка заливався сміхом на гойдалці. І аж сама всміхнулася. Може, у цього хлопчика талант сміятися? Цікаво було би побачити його ще раз.
*
Улянка сиділа на лавочці й плакала. Учора вона забула ляльку Марину в пісочниці. Сьогодні вони з мамою пішли її шукати і не знайшли. Що сталося з лялькою, і де вона тепер? Може, вона теж голосно плаче, як її господиня? Може, їй холодно і вона голодна? Коли Улянка про це думала, їй ставало боляче всередині й вона плакала ще голосніше.
Мама ходила по всьому майданчику у пошуках ляльки Марини, але марно.
«Дівчинка п’аче», – сказав хлопчик-кульбабка мамі. Він хотів, як завжди на гойдалку. Але почув, що плаче ота дівчинка, яка пропонувала йому ліпити пиріжки. А він тоді захотів послухати музику піску. Коли занурюєш пальці у пісок, дуже добре чути цю музику. Кожна піщинка доторкається до іншої піщинки, і звучить мелодія. А біля його пальців було безліч піщинок. Десь так, як зірок на небі. У пісок насипано багато музики. Він розповідав про це мамі, але вона не чує тієї музики.
Коли люди плачуть, це теж музика. Сумна, не така, як музика піску.
«Це Улянка. Мабуть, у неї щось сталося», – його мама теж впізнала Улянку.
«Йдемо!»
«До Улянки?»
«Та!»
Хлопчик-кульбабка відпустив мамину руку. Йому здавалося, що коли йтиме сам, буде швидше. Але швидше не виходило, асфальт без маминої руки відразу став нерівний. Тарас і сам мало не впав, якби мама-кульбабка вчасно не схопила його за комір.
«Не п’ач!» – сказав хлопчик-кульбабка Улянці. Він хотів сказати ще щось, але забув потрібні слова. Зате він приніс із собою музику – не ту, що в піску, а ту, що у нього в серці, і вона лікує. Улянка не чула музики, але музика все одно її вилікувала. Улянка витерла ще трохи мокрі очі. Хлопчик-кульбабка дивився на неї, схиливши голову набік.
«Не п’ач!» – ще раз повторив він. Улянка всміхнулася. Тепер вона звідкись знала, що у ляльки Марини нові господарі, новий дім і їй там добре. А ще їй захотілося погладити хлопчика-кульбабку по голові. Волосся у нього було м’якеньке і тепле. Хлопчик-кульбабка засміявся. Сміх – то також музика. Улянка також засміялася. Удвох ще краще сміятися, ніж одному, тоді музики стає більше.
«Йдемо до пісочниці!» – каже Улянка і бере хлопчика-кульбабку за руку. Виявляється, дорога до пісочниці така довга. Але ходити повільно теж цікаво, хоча й дуже незвично для Улянки. Зате вона встигає розповісти Тарасикові про свій акваріум і рибок, які у ньому живуть. Серед них є золота рибка з червоним хвостом.
«Га’но!» – каже хлопчик-кульбабка.
«Коли ти прийдеш до мене в гості, покажу тобі своїх рибок!».
У пісочниці Улянка будує замок, а хлопчик-кульбабка слухає музику піску, зануривши у нього пальці. Колись він навчить Улянку чути цю музику, але це буде набагато пізніше.
Текст: Дзвінка Матіяш
Ілюстрації: Джонні Скіллінг
