manavgat escort manavgat escort bayan belek escort manavgat escort seks hikaye sex hikaye bodrum escort alanya escort sex hikaye
şirinevler escort avcılar escort beylikdüzü escort türbanlı escort kapalı escort türbanlı escort avrupa yakası escort
Porno
Sex izle
eşya depolama
casino

«Я вмію прикольно гратися телефоном – це моя особливість»

Історії

«Мені десять років. Я люблю бавитися в майнкрафт», – так розпочав розмову Назар Ніканшин, хлопець з ДЦП. Для інтерв’ю я підготувала багато запитань про труднощі, з якими доводиться стикатися хлопцеві. Він не відповів на жодне із них. Натомість дивувався: «Що за питання такі? У чому сенс?» Зате Назар з радістю розповідав про футбол, улюблені ютуб-канали, а також секретну вайбер-групу «Банда», де він спілкується з друзями.

Ми зустрічалися з Назаром двічі, вперше – у кафе, вдруге – у нього вдома. Я не відразу розуміла, що говорить хлопець. Тому  Ярослава, його мама, допомагала мені. Іноді Назар дякував їй за це, іноді – сердився та просив не говорити зайвого.

Я люблю грати у футбол з друзями і татом. Я не люблю візок! Я люблю ходунки, бо з ними можна бігати. Швидко бігати! – вигукує Назар.

Він набирає швидкість, обганяючи мене та його маму.

У школі Назар користується візком активного типу, – пояснює Ярослава. – Так безпечніше. Я боюся, коли він ось так біжить, але стримую себе. Колись Назар зробив мені зауваження, що я наступаю йому на п’ятки, та попросив цього не робити.

З Назаром та Ярославою ми зустрічаємося у студентському кафе Українського католицького університету. Назар каже, що колись також буде тут навчатися. Хлопець любить ходити до школи, бо там у нього багато друзів, з якими він грається в «Чу-ва-чі» або ж машинками.

А буває, що хтось з тобою дружити не хоче? – запитую Назара.

Ні, – випалює він, а тоді задумується та додає. – Таки буває.

Ти ображаєшся через це?

Мені буває ніяково, але загалом я реагую нормально. 

А що ти робиш, щоб інші діти гралися з тобою?

Беру до школи машинки. Не одну, а декілька!

А ти хотів би вчитися у класі, де всі учні на візках?

Ні, я хочу вчитися в моєму класі. Що за питання такі! – обурюється Назар та хапається за голову.

У школі Назар сидить за останньою партою, бо вона пристосована для візка. Хоча на деяких уроках йому дозволяють пересісти до друзів.

Коли я хочу відповісти на занятті, то піднімаю руку. Але не всі розуміють, що я говорю, тоді мені допомагає Галина Миколаївна, асистент вчителя, – роз’яснює Назар.

Галина Миколаївна завжди тебе розуміє?

Майже завжди. Вона допомагає мені писати і малювати, але ліплю я сам. Я люблю ліпити сам. І бавитися з друзями – сам.

Галина Миколаївна допомагає у класі ще комусь?

Всім, хто не може щось зробити.

Назаре, а яка твоя особливість? – запитую я.

Я вмію прикольно бавитися телефоном.

А ти знаєш, чому користуєшся ходунками?

Назар переводить погляд на маму, але Ярослава просить, щоб він відповів сам.

Бо в мене де-це-пе, – вигукує Назар, а тоді різко змінює тему.

У школі Назару найбільше подобається святкувати «дєнчики» друзів: співати «Happy birthday» та їсти гостинці. Якось на день святого Валентина Назар приніс всім однокласницям валентинки та цукерки.

Це була мамина ідея, – зізнається хлопець. – Але мені вона дуже сподобалася. Дівчата дякували мені, а дехто цілував у щічку та обіймав.

У класі Назара є традиція – час від часу по-особливому вітатися між собою. Вчителька показує учням картинки, де намальовані різні способи, як сказати «привіт».

Можна обійматися, вітатися кулаками чи ліктями або ж потиснути руку, – каже Назар. – Ще можна давати п’ять, але обійматися мені подобається найбільше.

***

У кімнаті Назара на килимку розкладені смаколики, стоїть ваза з квітами. Назар з мамою запросили мене на домашній пікнік. Того дня Назар не пішов до школи.

Це не через розмову з вами, – пояснює Ярослава. – Просто ми з чоловіком раз в два тижні дозволяємо сину взяти додатковий вихідний. Коли він цього потребує, то каже нам.

Назар впевнено рухається на колінах по своїй кімнаті, сідає за стіл, до якого прикручене іграшкове кермо, показує, як керувати авто, де є гальма, а де – газ.

Як виросту, то хочу бути водієм або майстром. Ремонтуватиму тачки, – каже хлопець. – Куплю собі «капєйку»!

Назар колекціонує автомобільні ключі. В нього вже більше трьохсот різноманітних екземплярів. Ярослава дістає коробку з ключами з шафи.

Ми її ховаємо від Саші, моєї молодшої сестри, – пояснює Назар. – Це особливі ключі від Дачії Логан. Це від дідового опеля, а це – від мого нового «Запорожця».

Назар сміється, витягає один із ключів, підходить до столу з кермом, відкриває дверцята машини, сідає та заводить двигун.

Куди їдеш? – питаю його.

У «магаз», – відповідає Назар молодіжним сленгом, – по пиво і бензин.

Ми давненько не бачилися? Як минуло твоє літо? Ти навчився чогось нового?

Навчився грати на телефоні. Я і до того вмів, але тепер вмію краще. Тато навчив мене рибалити. Я навіть зловив маленьку рибу. Я скучав за школою, друзями, за асистентом і вчителькою.

У школі щось за той час змінилося?

Ні, нічого. Хіба табличка на дверях.

А ти би щось змінив у школі?

Ліфт, – каже Назар, – бо він іноді ламається. 

Назар дістає з рюкзака щоденник і зошити. Показує оцінки та усміхається.

Назар завжди сам складає свій рюкзак, –  розповідає Ярослава. – Він любить обкладати книжки та підписувати зошити. Ми не можемо нічого купити для Назара без нього. Йому важливо мати речі, які йому подобаються, а ще – підбирати все по кольору.

Чернетка – це найважливіший зошит для Назара. У ній хлопець практикує свої навички письма, адже домашню роботу вчителька оцінює не за повністю виконане завдання, а за те, що Назар зробив самостійно. У чернетці написано багато різних літер, слів та цифр. Доки ми розмовляємо з Ярославою, Назар пише у ній літеру «Т».

А на комп’ютері ти вмієш друкувати? – цікавлюся.

Назар швиденько пересідає за стіл з комп’ютером та набирає текст великим пальцем, демонструє мені, як змінити мову, а тоді починає називати літери англійського алфавіту.

Чи хочеш ти ще щось сказати або показати мені? – запитую Назара, прощаючись.

Назар виймає з рюкзака зелений пенал:

Я сам його вибирав, під колір рюкзака!

Розмовляла Вікторія Ремез-Скіллінг